Інкантація Франціско Гойї: психологічна мапа дисоціації самості

Картина Інкантація Франціско Гойї належть до так званого «відьомського циклу», що часто плутають із “чорними картинами“. Йдеться про серії творів кінця XVIII століття, створених у період, коли художник дедалі більше відходив від придворного мистецтва і звертався до тем темряви, ірраціонального та людських страхів. Цей цикл виникає не випадково: Іспанія того часу залишалася глибоко зануреною в забобони, страх перед чаклунством і вплив інквізиційної свідомості, попри загальноєвропейський рух Просвітництва. Гойя, як уважний спостерігач свого суспільства, використовує образи відьом для того аби виявити у власній свідомості ті темні образи, які настільки непокоїли його творчу душу. З іншого боку, вдавання до цих образів було певним відображенням соціокультурного середовища, в якому перебував митець.

Гойя формує специфічні образи, в якіих фантастичне і гротескне стають інструментами дослідження внутрішнього світу людини. Потворні, деформовані фігури, нічні сцени, мотиви жертвопринесення та демонічної присутності відображають ті фонові міфо-образи, що діють на рівні глибинного психічного досвіду. Саме тому цей цикл викликає інтерес не лише у мистецтвознавстві, але й у психології, зокрема в контексті аналітичної традиції психології.

Для мистецтвознавcтва ці роботи є свідченням переходу від раціоналістичної естетики до нової, більш тривожної і суб’єктивної візії, яку передбачає романтизм і навіть модернізм. Для ширшого огляду, що включає і психологічний аспект, вони становлять унікальний матеріал. Гойя інтуїтивно фіксує ті образи і стани, які значно пізніше будуть описані як прояви несвідомого, архетипів і внутрішніх конфліктів особистості.

У цьому контексті картина «Інкантація» постає і як сцена відьомського ритуалу, і як складна художня конструкція, що уважному спостерігачеві дозволяє розглядати її як сукупність психічних процесів, які виринають з-під глибин витіснених страхів та тривог у безсвідомий пласт душі.

Ритуал як структура: від зовнішнього до внутрішнього

На поверхневому рівні сприйняття картина демонструє ритуалізовану магічну сцену. Три старі відьми виконують ритуал чорної магії. Перша з них інвокує, читаючи з книги заклинання, інша маніпулює з тілом немовляти, а ще інша тримає олійну лампаду. Кошик із немовлятами тримає безволосий чоловік у чорній монашій рясі, що відверто демонструє святотацтво та наругу над християнськими та церковними атрибутами.

Помітно, що над ними ширяє демонічна істота і сови. Це свого роду алюзія на образ Бога та ангелів, що, як це часто зображають на іконах чи фресках, являється з неба. Однак, ми бачимо оголену маскулінну істоту в оточенні нічних хижих сов. Це всого роду імітація Бога і звісно це образ Сатани. Оголене тіло підкреслює природність, інстинктивність, дорефлекторність, на відміну від Бога, що завжди є одягнений, не природній, єдиний із вищою формою порядку – словом і законом. Також дуже показовою є положення тіла демона головою донизу, що символізує спрямованість до земного і падіння з висі небес, тобто акцентується падіння та регрес до примітивніших форм буття.

Нижче, біля відоьм бачимо пародію на священнослужителя, одітого у золоту рясу. Він імітує церковний обряд та покладає руки для посвяти неофіта, який у свою чергу зображений перед цією групою чорних магів. Це чоловік у білому, який приклякнув на коліно та склав долоні до молитви. Його обличчя, погляд випромінюють страх, крайню екзальтованість та пристрасть спокуси водночас. Важлива деталь – він відвернув голову від відьом, випрмінюючи гримаси страху та екзальтації, флюїди безумства.

Зовні ця сцена має всі ознаки ритуалу в окультному сенсі: переляканий неофіт обертається у відьмацтво аби доєднатися до ритуалу вже в якості повноцінного учасника, аби увійти у коло посвячених. Однак, світло, деформація тіл, гротескність облич створюють ефект, натяк на те, що ритуал не відбувається у світі реальності. В першу чергу, перед нами візуалізація внутрішнього психічного стану цього самознедоленого чоловіка. Він відвернувся, аби поглядом не зустрітися із темними силами, що постають з надр його власної невідрефлексованої та необузданої психіки.

Демонологія як мова несвідомого

У культурному контексті XVIII століття відьомські образи вже починають втрачати статус буквальної віри і переходять у сферу символічного. Гойя працює саме в цій зоні переходу: він використовує демонологічний репертуар, але наповнює його психологічним виміром.

У юнгіанській традиції аналітичної психології це інтерпретується як те, що «відьми» не є персонажами зовнішнього світу, а виступають як проєкції архетипових структур. Передусім ідеться про архетип Тіні — сукупності витіснених, неприйнятих аспектів власної психіки.

Важливо, що ці фігури:

• деформовані
• старі
• тілесно потворні

Це відповідає класичній характеристиці Тіні: вона переживається Его як щось чуже, загрозливе, «не-Я». Водночас Тінь має енергію, якої бракує свідомості. Саме тому вона не лише лякає, але й притягує.

У цьому сенсі ритуал на картині — це не просто акт магії, а процес активізації Тіні, її вихід на поверхню психічного життя. Це стан, коли непочута та непродумана роботою свідомості енергія виходть через край та привертає до себе увагу.

Фігура в білому: Его на межі розпаду

Центральною є постать чоловіка в білому, який приклакнув на коліно. Біле вбрання контрастує та має конотацію невинності перед кроком до возєднання з темними силами. Як правило неофіти мали виконати ряд символічних дійств, аби відректись від церкви і віри. Це могло бути спльовування причастя, прочитання Pater Noster задом на перед, так званий ганебний поцілунок (як правило у анус цапа) чи інші акти святотацтва. Але ми чітко бачимо вираз страху та невпевненості на його обличчі.

На відміну від впевненої поведінки всіх інших у неофіта залишились сумніви. Сумніви і страх втратити надію на спасіння. Однак цей страх та сумніви не приводять до зупинки. Попри внутрішні хвилювання, неофіт все ж приклякає перед зборищем відьм і тим самим стає одним з них. Таким чином Его піддається впливові інших субособистостей. Адже з позицій аналітичної психології усі інші фігури є його внутрішніми непідконтрольними енергіями.

Отже фігура неофіта є Его — центр свідомості, який боїться втратити цілісність перед обличчям несвідомого. Його положення (навколішки, у стані підкорення) власне вказує на те, що Его вже втратило контроль. Таким чином, сцена фіксує критичний момент: не боротьбу, а вже майже завершене підкорення свідомості силам несвідомого. Це не активна ініціація, а радше психічне захоплення, що наближається до стану одержимості. Акцентовано округлені очі вказують саме на стан одержимості.

Немовля як жертва: знищення потенціалу

Один із найбільш тривожних елементів — кошик із немовлятами. У традиційній демонології це мотив жертвопринесення. Однак, якщо подивитися на цей образ крізь призму традиції аналітичної психології, дитина має додаткове і специфічне значення. Це архетип самості, яка ще не стала феноменом психіки. Це свого роду Limbo – недорозвинена, рощеплена сила, яка відповідаєє за єдність різних аспектів душі.

Жертвування дитини в цьому контексті означає:

• невірно зрозумілу самість,
• відмову від власного психічного росту
• руйнування майбутнього «Я»,
• акт власного знедолення,
• підміну розвитку регресією

Інакше кажучи, психіка обирає не шлях інтеграції, а шлях деградації, повернення до примітивних структур, до свого роду ентропії та розламу.

Цей момент принциповий: ритуал не створює силу, а живиться руйнуванням внутрішнього потенціалу.

Жіночі фігури та негативна Аніма

Окрему роль відіграє фігура жінки, яка найближча до жертви і виглядає менш деформованою. Вона виконує функцію посередника між «людським» і «демонічним».

У юнгіанській традиції це можна інтерпретувати як прояв Аніми — внутрішнього жіночого образу в психіці чоловіка. Проте тут Аніма постає у своїй деструктивній формі:

• вона не веде до глибини, а затягує в хаос
• не відкриває сенс, а створює ілюзію
• не інтегрує, а розчиняє
• заманює, спокушає, провокує

Це так звана негативна Аніма, яка часто пов’язана з ірраціональними страхами, спокусами та психічними залежностями. Таким чином, жертва не просто атакована Тінню — вона введена в неї через власну психічну структуру. Також Аніма є рощепленою, тому в такій формі є неприйнятною та безнадійно занепащеною. Джерело життя стає імпульсом руйнації та смерті. Звідси потворність, старість та божевілля у образах відьом. Це асексуальна, позбавлена життя та любові до живого жіноча частина душі неофіта.

Злам символу гармонії

Композиційна організація сцени нагадує перевернену пентаграму — символ, який у герметичній традиції означає взаємоперетворення протилежностей (дух—матерія, світло—темрява). У класичному значенні це знак цілісності природи і людини, мікро і макро космосів.

Проте у Гойї цей символ є перевернутим. На місці його вершини – лукавий священнослужитель у золотій рясі, відьми і відьмак стоять на інших чотирьох вершинах. І в такій конфігурації це символ робить протилежне:

• він не стабілізує, а генерує хаос
• не поєднує, а дисоціює
• не гармонізує, а інкапсулює процес руйнування

Це можна трактувати як інверсію алхімічного процесу. Замість таїнства трансформації відбувається регресія; замість індивідуації — розчинення Его.

Нагадаємо, що у юнгіанській традиції індивідуація — це процес інтеграції несвідомого в структуру особистості. Вона передбачає зустріч із Тінню, але не її домінування, розвиток, а не гіперкомпенсацію. Однак у «Інкантації» ми бачимо якраз протилежне:

• Тінь не інтегрується, а домінує
• Его не розвиваться, а руйнується
• Самість замість єднати рощеплені пласти душі – гине нереалізованою

Тобто перед нами негативна індивідуація, або точніше — її пародія. Це процес, який імітує духовний шлях, але насправді веде до психічної деградації та духовної смерті.

Картина Інкантинація демонструє дивовижну інтуїцію та потребу зазирнути всереду себе, у власні марева та мертвонароджені псевдоструктури. Те, що культура називає «демонами» або «відьмами», маєє бути прочитане і усвідомлене як внутрішні сили психіки, які стають руйнівними, коли залишаються проігнорованими.

Ритуал, зображений Гойєю, є не стільки актом магії, скільки моделлю того, як людина може стати жертвою власного несвідомого, якщо втрачає здатність до критичної свідомості та інтеграції.

У цьому сенсі картина не просто критикує забобони XVIII століття. Вона ставить універсальне питання: що відбувається з психікою, коли вона замість пізнання та прийняття власної темряви не займається своїм внутрішнім діянням, а ігнорує. Це картина про роботу, яку людина не зробила.