Живопис як мова кольорів і сенсів 

Стаття присвячена аналізу символізму в творчості Альбрехта Дюрера в контексті культури Північного Відродження. Розглядаються алегоричні постаті, числова й геометрична символіка, тваринні образи, архітектура та простір як носії смислу, а також роль авторської свідомості у формуванні візуальної мови митця. Особливу увагу приділено гравюрі «Меланхолія I» як концентрованому вираженню інтелектуального і символічного мислення Дюрера.

Стаття розкриває, як архетип Тіні в аналітичній психології Карла Юнга проявляється у живописі. Аналізуються роботи Босха, Гойї, Мунка, Бекона, Врубеля та Блейка як візуальні форми несвідомого. Представлено юнгіанську методологію інтерпретації мистецтва.

Стаття пропонує комплексний аналіз живописної системи Вільяма Блейка, позиціонуючи його творчість у контексті візуальної культури пізнього XVIII — початку XIX століття та водночас виходячи за рамки усталених інтерпретацій романтизму. Центральною тезою дослідження є розгляд уяви як фундаментальної гносеологічної категорії, що визначає не лише художню мову Блейка, але й структуру його авторської космогонії. Показано, що візіонерський принцип, який художник проголошує основою пізнання, зумовлює відмову від природної оптики, матеріальної тілесності та просторової перспективи на користь метафізичної моделі образотворення.

У статті аналізується вплив образотворчого мистецтва, зокрема живопису, на психіку людини через призму психоаналітичних, аналітичних та трансперсональних концепцій. Автор розглядає картину не як статичний візуальний об’єкт, а як активний психічний агент, здатний викликати афективні реакції, запускати проективні механізми, перенос, регресію та активувати архетипові структури колективного несвідомого. Особливу увагу приділено роботам Едварда Мунка, Ієроніма Босха, Франсіско Гойї, Вільяма Блейка, Гюстава Моро, Оділона Редона та сучасних візіонерів. Окреслено механізми впливу образів на безсвідоме: проекцію архетипів, трансперсональний досвід, нейроафективну активацію через лімбічні та дофамінергічні структури мозку. Стаття обґрунтовує необхідність міждисциплінарного підходу в аналізі мистецтва — поєднання психоаналізу, аналітичної психології, нейронаук і арт-психотерапевтичних практик. Показано, як візуальні образи можуть виступати каталізаторами особистісної і трансцендентної трансформації глядача, реалізуючи функції несвідомого діалогу між суб’єктом і колективним безсвідомим через символічну мову мистецтва.

Жіноча краса у живописі — це багатогранна тема, що змінюється через епохи. Від класичних канонів до сучасних абстракцій, мистецтво завжди відображало різні аспекти жіночого образу, поєднуючи естетику з психологією, емоціями та культурними контекстами.

Есе про метафізичний живопис Джорджо де Кіріко як особливу онтологію образу. Порожні міські площі, манекени без облич, дивні предмети та зупинений час розглядаються не як символи, а як досвід зіткнення з таємницею реальності. Творчість де Кіріко осмислюємо у філософському, екзистенційному контексті, що дозволяє побачити її тривалу актуальність у XXI столітті.

Масонська символіка глибоко вкорінена у візуальну культуру Європи. Від всевидючого ока й шахової підлоги до колон, циркулів і сонячних променів — ці образи формують складну мову, яку художники різних епох використовували як носій філософських і моральних ідей. У статті досліджуються витоки символів, їхня поява у творчості Леонардо да Вінчі, Пуссена, Кюрбе, Гойї, а також роль солярної символіки, ритуальної композиції та сакрального простору. Масонське мистецтво постає не лише естетичним, а й світоглядним кодом, що поєднує езотерику, етику й інтелектуальну традицію.

Стаття присвячена аналізу феномену оптичного обману у творчості Мауріца Корнеліса Ешера як цілісної естетичної парадигми, що поєднує мистецтво, математику та науку про зорове сприйняття. Метою дослідження є виявлення механізмів, за допомогою яких Ешер трансформує оптичну ілюзію з декоративного прийому у фундаментальну художню стратегію, здатну поставити під сумнів класичні уявлення про простір, перспективу та когнітивну узгодженість образу.

Стаття присвячена системному аналізу філософії мистецтва Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінга, у якій мистецтво постає центральним органоном філософії та привілейованим способом явлення істини. Розглянуто натурфілософські та трансцендентальні передумови шеллінґівської естетики, вчення про Абсолют і філософію тотожності, поняття генія, ієрархію мистецтв і роль поезії, а також значення міфології як первісної форми самовиявлення духу. Показано актуальність цієї концепції для сучасного розуміння мистецтва як онтологічної події смислу.