Корейський живопис: найвідоміші шедеври і художники

Корейський живопис у давнину: становлення національного стилю

Живопис у Кореї має глибоке історичне коріння, що сягає ще періоду до нашої ери. Його еволюція проходила у тісному зв’язку з культурними процесами на території Східної Азії, але водночас формувала власну унікальну естетику. Давній період корейського живопису охоплює три головні етапи: період Трьох царств (57 р. до н.е. — 668 р. н.е.), Об’єднана Сілла (668–935) та Корьо (Коре) (918–1392). Кожен з них залишив по собі визначні пам’ятки, що не лише демонструють технічний рівень корейських художників, а й візуалізують релігійні та філософські уявлення того часу.

Стінопис доби Когурьо (37 р. до н.е. – 668 р. н.е.): перші артефакти

Найраніші зразки корейського живопису збереглися завдяки розписам усипальниць царства Когурьо, що існувало на півночі Корейського півострова і частині Маньчжурії. На сьогодні відомо близько 120 таких гробниць із стінописом, з яких найвідоміші знаходяться в районі сучасного Північного Пхеньяну та провінції Хванхе.

Гробниця Анґангун

Гробниця Анґангун (Anak Tomb No. 3), IV ст. — має реалістичні портрети шляхетної пари. На думку дослідників, це найстаріший збережений приклад портретного живопису в Кореї. Особливо цікаві деталі: шати, зачіски та предмети інтер’єру.

На наступному стінописі бачимо стилі жіночих зачісок, жіночий одяг та побут, що навіть з історичної точки зору є цінним матеріалом, завдяки якому ми маємо уявлення про зовнішній вигляд еліт у добу Когурьо.

Гробниця Мучхон (Muyong Chong)

Гробниця Мучхон є частиною спадщини держави Когурьо, що існувала з 37 року до н.е. до 668 року н.е. Ця держава охоплювала території сучасної Північної Кореї та частини Маньчжурії. Гробниця розташована в місті Цзіань, (провінція Цзілінь, Китай). Вона відома своїми фресками, які зображують сцени з повсякденного життя, включаючи банкет із музикантами, танцівницями та придворними. Ці зображення також надають цінну інформацію про естетику, ритуали та побут еліти Когурьо. ​

Характерною рисою живопису Когурьо є динаміка фігур, акцент на лінії руху та стилізованість образів. Хоча техніка виконання обмежувалась фрескою, художники застосовували складні колористичні рішення: червоні, охристі, сині, чорні фарби на вапняному тиньку.

Пекче і Сілла: буддійський імпульс і розвиток образності

Царство Пекче (18 р. до н.е. – 660 р. н.е.), хоча залишило менше зразків живопису, відіграло ключову роль у поширенні буддизму в Японію та формуванні східноазійського стилю живопису. Пекче активно імпортувало мистецькі технології з Південного Китаю (династія Лян) і водночас розвивало власні. Серед пам’яток образотворчого мистецтва прикладом є гробниця Неунгсанрі, м. Буєо (династія Бек’є 538-660 ) — археологічно підтверджено наявність живопису на стінах, хоча фрески збереглись фрагментарно.

Відомості про стиль пекчеських художників містяться також у японських джерелах (Nihon Shoki), зокрема згадуються митці, що прибули з Пекче, як Гвайбу та Есоги, які привнесли традицію настінного живопису до Ямато. Більше про японський живопис читайте у нашій окремій статті – Японський живопис: від традицій до сучасності

Царство Сілла (57 р. до н.е. – 935 р. н.е.), особливо після об’єднання трьох корейських держав у 668 р., стало культурним і релігійним осередком на Корейському півострові. Живопис цього періоду розвивався під сильним впливом буддизму — зокрема через створення мандал, ікон та мініатюрної графіки, що прикрашала релігійні тексти. На відміну від технічно довершенішого мистецтва Когурьо чи витонченого, стилізованого живопису Пекче, ранні роботи Сілла вирізнялися більшою експресією, фантазійністю і навіть певною вільною, майже імпресіоністичною манерою. Після об’єднання три окремі художні традиції — динамічна й активна школа Когурьо, елегантна стилізація Пекче та експресивна образність Сілла — злилися в єдину естетику, яка продовжила розвиватися під впливом китайського мистецтва завдяки активним культурним контактам.

Хоча повноцінні фрески не збереглися, виявлено численні буддійські ілюстровані манускрипти, зокрема: перша у світі друкована книга – ксилографічний текст Ушніша Віджая Дхарані сутри (704-751 рр). Сувій, знайдений в храмі Пульгукса в 1966р.

Цей сувій демонструє витончене письмо та живописні вставки з іконографією Будди Шак’ямуні, бодхісатв і небесних істот. Він зберігається в Національному музеї Кореї.

Корейський живопис епохи Корьо

Впровадження буддизму в Корею у IV столітті стало не просто релігійною трансформацією — воно докорінно змінило візуальну культуру півострова. Буддизм не лише створив запит на релігійні образи, а й сформував власну іконографічну мову, розвинув специфічні формати живопису, започаткував традицію книжкової ілюстрації, сувоїв та храмового декору.

Корея не сліпо копіювала китайські чи індійські зразки: у буддійському живописі Кореї сформувалась власна художня мова, що поєднувала духовну символіку, декоративну розкіш і філософську абстракцію. Класичні формати корейського буддійського живопису включали:

• Тханка (hanging scrolls / 탱화, 탱화화) — релігійні сувої, що вивішувались у храмах або приватних вівтарях. Основні теми: Будда Амитабга, бодхісатва Квансейум (Авалокітешвара), мандали, сцени із Сутри Лотоса.
• Ілюстровані сутри — рукописи з золотим каліграфічним письмом і кольоровими мініатюрами, як правило, на синьому папері.
• Храмові фрески — менш поширений жанр, зразки якого збереглися переважно у віддалених або реконструйованих храмах.
• Живопис пекельних сцен (지옥도) — дидактичний жанр, покликаний лякати і водночас наставляти мирян.

Характерною особливістю корейської буддійської іконографії є тонкий баланс між симетрією, декоративністю та внутрішнім спокоєм зображуваних фігур. Композиція сувоїв будувалась за суворими вертикалями, з домінуванням центральної фігури, часто обрамленої небесним ореолом і бодхісатвами.

Корейський Живопис та розквіт буддійської іконографії

Період Корьо став часом активного розвитку живопису, коли до художньої практики долучилися не лише професійні майстри, а й представники аристократії, які сприймали мистецтво як інтелектуальне заняття. Поширення буддизму зумовило потребу в релігійному живописі так само, як і в виробах із селадону для ритуальних потреб. Буддійські картини цього періоду поєднували вишуканість і декоративність, хоча з сучасної перспективи можуть здаватися надмірно яскравими або пишними. Саме в епоху Корьо зароджується тенденція зображати реальні сцени з життя. Важливо також підкреслити, що період Корьо був часом справжнього розквіту релігійного живопису. Формувались канонічні зразки буддійських зображень, що поєднували строгість композиції, делікатність лінії та розкіш матеріалів.

Матеріали та техніка

Художники Корьо використовували шовк або папір, золотий та срібний пил, мінеральні фарби. Стилістика включала китайські впливи (Сунська династія), але й виробила унікальні ознаки: симетричність, підкреслену духовність, акцент на деталях вбрання та орнаменту.

Корейський живопис епохи династії Горьо (918–1392)

Період династії Горьо в історії корейського живопису позначений становленням буддійського мистецтва як головного художнього напряму. Це був час глибокого релігійного піднесення, коли буддизм не лише домінував у духовному житті, а й впливав на розвиток мистецьких форм, зокрема живопису. Картини цієї доби виконували важливу функцію — вони були невід’ємною частиною релігійного культу, слугували засобом візуалізації духовного вчення та прикрашали храми, монастирі й домашні вівтарі аристократії.

Одним із найяскравіших жанрів горьоського живопису стали зображення бодхісатви Авалокітешвари (корейською — Ґваним Посаль). Ці роботи відзначалися витонченістю, симетрією та яскравим декоративним підходом. Особливу увагу приділяли деталям одягу, орнаментам, ореолам, що обрамляли фігури святих. Тіла зображуваних часто передавалися з ідеалізованою витонченістю — довгі пропорції, м’яка лінія силуету, спокійний вираз обличчя, що передавав духовну зосередженість. Колористика ґрунтувалася на поєднанні глибоких зелених, червоних, золотих і синіх відтінків — типових для буддійського канону.

Однією з найвідоміших тем був Ксітігарбха (Чіцзан Посаль) — бодхісатва, що вважався покровителем померлих душ. Картини з його зображенням часто виступали ритуальними об’єктами в поховальному мистецтві.

У композиціях поруч із головною фігурою нерідко зображували супровідних духів, мініатюрні сцени зі світу мертвих або буддистські символи відродження й просвітлення. Один із найвідоміших зразків — Ксітігарбха з супутниками, датований першою половиною XIV століття, що демонструє витончену графіку та насичений символізм.

Художня культура Горьо процвітала завдяки меценатству знаті. Провідні аристократичні родини вкладали кошти в замовлення буддійських сувоїв, які вважалися як виявом аристократизму душі, так і символом соціального статусу. Значна кількість збережених картин періоду Горьо — це саме сувої, виконані на шовку або папері, де туш і мінеральні фарби використовувалися з винятковою майстерністю.

Водночас, хоча релігійне мистецтво було домінуючим, світський живопис теж мав своє місце. Із середини XIV століття з’являються художники, які працювали поза межами суто буддійської тематики. Серед них варто згадати придворного художника Ї Ньона, який створював декоративні композиції та, ймовірно, портрети, а також вченого-художника Ї Че Хьона, що поєднував інтелектуальний підхід до мистецтва з каліграфією та живописом у стилі «вчених людей».

Король Гонмін (1330–1374) – художник і меценат

Серед правителів династії Горьо особливо вирізняється постать короля Гонміна — не лише як реформатора та політичного лідера, а й як талановитого митця, який залишив слід у культурній історії Кореї. Освіту та художні навички він здобув ще в молодості, перебуваючи при дворі монгольської династії Юань. Його зацікавлення мистецтвом не згасло й після сходження на трон: король активно підтримував художників, заохочував розвиток каліграфії, а також сам створював живописні та каліграфічні роботи, що вирізнялися високою технікою та вишуканим стилем.

Історичні джерела згадують Гонміна як одного з найталановитіших художників свого часу. Його твори, хоча не збереглися у повному обсязі, високо оцінювались сучасниками, а придворні майстри часто брали його як еталон. Саме за правління Гонміна буддійське мистецтво Горьо досягло нової глибини, а також з’явились паростки індивідуального художнього вираження серед придворних митців.

Втім, останні роки його життя затьмарили особисті трагедії: смерть дружини, політична ізоляція, змови та зрештою — насильницька смерть від рук придворної охорони. Незважаючи на це, культурна спадщина Гонміна — як правителя, мислителя і художника — залишається невід’ємною частиною розуміння того, як мистецтво й особистість перепліталися в епоху Горьо.

Ї Че Хьон (1288 — 1367)

Ї Че Хьон — видатний державний діяч, неоконфуціанський учений, поет і культурний лідер доби пізньої династії Горьо. Народжений у клані Кьонджу І, він здобув широку освіту та став учнем впливового філософа Паека І Чжонга. Його внесок у корейську інтелектуальну традицію охоплює політичну теорію, етику, літературу та живопис. Ї Че Хьон був не лише наставником, а й батьком королівської дружини Хе Бі — дружини короля Гонміна, що додатково підкреслює його політичну вагу.

Його літературна спадщина включає низку важливих праць, зокрема збірку віршів Ikjaenango, що містить 17 перекладених пісень Горьо — безцінне джерело для вивчення поетичної культури того часу. До його творчості також належать Ikjaejip, Yeokongpaeseol, Hyohaengrok і Guksa — історична праця, що збереглася лише частково. Як художник, Ї Че Хьон створив роботу Ґімадоґандо («Вершники, що переправляються через річку»), яка демонструє його естетичне мислення та візуальну уяву.

Його портрет визнано Національним скарбом, а численні копії й зображення зберігаються як цінні культурні надбання в Чхунчхон-Пукто, Чолланамдо та Кьонсан-Пукто.

Ї Че Хьон — приклад універсального гуманіста епохи Горьо, чия спадщина охоплює філософію, поезію, політику та мистецтво. Його ідеї мали глибокий вплив на формування неоконфуціанської думки в Кореї й залишаються актуальними у вивченні корейської історії інтелекту.

На жаль, більшість живопису Горьо не збереглася у повному обсязі, проте те, що залишилося — кілька десятків високоякісних буддійських сувоїв — вражає технікою, глибиною та духовним змістом. Ці твори становлять безцінну частину корейської художньої спадщини й мають величезне значення для вивчення як релігійної культури, так і розвитку національного живопису.

Корейський Живопис епохи Чосон (1392–1897)

Династія Чосон (1392–1910) залишила значну спадщину в сучасній Кореї. Значна частина сучасного корейського мистецтва, а також етикет, культурні норми, ставлення суспільства до поточних проблем, а також сучасна корейська мова та її діалекти, походять з культури та традицій епохи Чосон. У цей період вплив конфуціанства витіснив вплив буддизму. Однак буддійські елементи залишилися, а саме буддійське мистецтво продовжувалося. Буддійське мистецтво заохочувалося не імперськими центрами мистецтва чи загальноприйнятим смаком династії Чосон, а в приватних будинках і в літніх палацах королів династії Чосон. Простота буддистського мистецтва високо цінувалася, але не розглядалася як мистецтво.

Ранній період

У той час як династія Чосон почалася під військовою егідою, стилі попередньої династії Горьо (918–1392) залишалися розвиватися, а буддійська іконографія (така як зображення бамбука, орхідей, слив, хризантем і знайомих вузликових символів удачі) продовжувала відігравати велику роль у жанровому живописі. Ані кольори, ані форми не зазнали реальних змін, і правителі Чосон стояли осторонь від прийняття будь-яких указів про мистецтво. Китайські ідеали Мін та імпортні методи продовжували впливати на ранні твори династії Чосон.

Ан Кьон (бл. XV ст.)

Ан Кьон (Ан Гьон, бл. XV ст.) — один із перших великих художників періоду раннього Чосон, який справив глибокий вплив на формування національного стилю корейського пейзажного живопису. Народився в Джігоку, Сосан, у провінції Південний Чхунчхон, він служив при дворі як офіційний живописець у художньому відомстві Dohwaseo. Його найвідоміша картина — Mongyu dowondo (Сон у пейзажі з персиковим садом, 1447) — була створена для принца Анпьона й зберігається сьогодні в музеї Університету Тенрі в Японії. Вона вважається найстарішим відомим пейзажем, створеним корейським художником.

Вражає те, що картина написана за мотивами сну принца. Він потрапив уві сні до світу вічної весни — персикової долини. Ан Кьон втілив цей образ через детальне, але не фотографічне зображення пейзажу — з гористими формами, водоспадами, серпанком і плавним ритмом композиції. У ній поєднується вплив китайської традиції Північної династії Сун із індивідуальним баченням митця.

Його стиль вирізнявся не лише технікою — сміливими мазками, м’якими переходами туші — а й філософською глибиною: пейзаж ставав засобом самопізнання та духовного пробудження. Під псевдонімом Хьондонча (玄洞子) і з люб’язним іменем Кадо (可度), Ан Кьон залишив по собі спадщину, яка згодом надихала цілу плеяду художників Чосон.

Ан Кьон не лише сформував нову образність у корейському живописі, але й заклав філософську основу для традиції, де пейзаж — не просто вид природи, а шлях до саморефлексії. Його спадщина вважається одним із ключових етапів у формуванні національного стилю в мистецтві Чосон.

Со Мунбо (XV ст.)

Со Мунбо був одним із видатних художників періоду ранньої династії Чосон. Його мистецтво поєднувало технічну майстерність з естетикою спокою та виваженості, характерною для конфуціанської культури того часу. Він спеціалізувався на пейзажному живописі та в жанрі muninhwa — картини, створені вченими-аристократами, де поєднувалися живопис, каліграфія й поезія. Його твори вирізнялися стриманою палітрою та тонкими штрихами, які передавали не стільки фізичний вигляд природи, скільки внутрішній стан і філософське осмислення світу. Со Мунбо вважається представником тієї художньої традиції, яка відображала інтелектуальний світогляд чосонської еліти.

Середній період

Починаючи з епохи середини Чосон, стилі живопису рухалися до більшого реалізму. Почався національний стиль живопису пейзажів під назвою «справжній погляд», який перейшов від традиційного китайського стилю ідеалізованих загальних пейзажів до точно переданих окремих місць. Незважаючи на те, що цей стиль не був фотографічним, він був досить академічним, щоб утвердитися та підтримуватися як стандартизований стиль у корейському живописі.

У XIV столітті буддійський живопис Корьо поступово змінюється під впливом політичних змін. Династія Чосон, що прийшла на зміну Корьо, була конфуціанською за ідеологією, а отже, обмежувала розвиток релігійного (особливо буддійського) мистецтва. Проте саме наприкінці Корьо з’являються індивідуальні стилі художників.

Шін Саїмдан (Shin Saimdang) (1504–1551)

Шін Саїмдан, художниця династії Чосон, вважається однією з найшанованіших жінок в історії Кореї. Її портрет прикрашає банкноту номіналом у 50 000 вон — найвищу за вартістю в Південній Кореї, що є свідченням її культурного значення. Хоча в культурній пам’яті вона часто постає символом ідеальної дружини та матері, її художній доробок заслуговує не меншої уваги.

Саїмдан була різнобічно розвиненою та талановитою жінкою. Вона реалізувала себе також в поезії, каліграфії та вишивці. Її живописні роботи привертають нашу увагу через особливий стиль і підхід. Картина “Трава та комахи”, яка спочатку була частиною десятистулкової ширми, вражає точністю деталей і яскравістю кольорів, що збереглися протягом 500 років. Сьогодні мотив із цієї картини часто використовується в декоративному мистецтві. Шін Саімдан започаткувала цілий жанр із зображенням рослин і комах – Чочундо.

Картини Шін Саімдан вирізняються особливою делікатністю й глибоким відчуттям природи. Її художній стиль був м’яким, тонким і водночас витонченим. Улюбленими мотивами Шін були комахи, метелики, риби, виноградні грона, орхідеї та квітучі рослини — все, що уособлювало мінливість і красу навколишнього світу. Особливу увагу вона приділяла деталям: тонкі лінії, вивірені кольорові акценти й чутливість до форм робили її твори живими. Здається ніби комахи на картині ось-ось і зарухаються. Її пейзажі також передавали емоційний настрій — зазвичай спокійний, споглядальний, ніби зафіксований у стані тиші. Збереглося приблизно 40 робіт художниці, виконаних у традиційній техніці тушшю та фарбами на мінеральній основі. Ці твори є не лише художніми артефактами, а й відображенням світосприйняття освіченої жінки династії Чосон, яка, попри суворі соціальні рамки, зуміла реалізувати себе як митець.

Мунчжон (1501-1565)

«Тріада Татхагати з храму Хоамса» — одна з близько 400 буддійських картин, створених у 1565 році з ініціативи королеви Мунчжон. Вона була написана як частина молитовної церемонії за довголіття короля Мьонджонга та народження спадкоємця. Згідно з живописними записами ченця Боу (普雨), створено по 50 зображень — як у золоті, так і в кольорі — кожного з Будд і Бодхісатв того часу, зокрема Шак’ямуні, Майтреї та Амітабги. Королева Мунчжон, одна з найвпливовіших жінок своєї епохи, була переконаною буддисткою і активно підтримувала створення сакрального мистецтва. Храм Хоамса, де зберігалася ця тріада, був головним королівським буддійським храмом на початку династії Чосон. Тому цей живопис варто розглядати не лише як мистецький об’єкт, а як частину масштабної королівської релігійної ініціативи, що мала значення як у культурному, так і в духовному контексті XVI століття.

Композиція картини вирізняється стриманістю та гармонією: центральне місце займає Якша Татхагата, а по обидва боки — Бодхісаттва Ілґван та Бодхісаттва Місячного Світла. Усі фігури виконані золотом на червоно-коричневому шовковому тлі з винятковою вишуканістю. Попри збереження горьоської традиції буддійського живопису з чіткою ієрархією між головною фігурою та супровідними Бодхісаттвами, у цій роботі проявляються характерні риси придворного мистецтва ранньої династії Чосон: витончені пропорції тіла, делікатні риси обличчя, елегантність і майстерність у деталях.

Картина є зразком високої якості придворного живопису, створеного найкращими художниками свого часу на замовлення королівського двору. Із 400 подібних буддійських зображень, які були створені у межах цього проєкту, більшість втрачено. Нині лише шість відомі за кордоном (у США та Японії), і лише тріада Якші повернулася до Кореї. Це єдина збережена картина, що містить повну інформацію про своє створення: замовника, мету молитви, та місце її призначення. Цей витвір став еталоном буддійського живопису XVI століття та важливим джерелом для вивчення ролі жінок у мистецтві та релігії, а також свідченням відродження королівського буддизму на початку династії Чосон.

Юн Ду Со (1668 — 1715)

Юн Ду Со (1668–1715) — видатний корейський художник і вчений епохи Чосон, який залишив помітний слід в історії національного живопису. Його творчість вирізняється інтелектуальністю, увагою до форми й внутрішньої етики зображуваного. Найвідомішою його роботою вважається Автопортрет, який став символом саморефлексії та вважається шедевром класичного корейського живопису. Справді вражає точність, стиль та виразність.

Інший значущий внесок Юна — це серія картин у жанрі йонмохва (зображення тварин і птахів), де особливо відчутна тонка спостережливість та естетичний мінімалізм.

Також відомі його картини із зображенням людей, що виконують певну роботу, що виражає конфуціанський мотив у творчості. Адже справжньою гармонією є стан, коли кожен робить свою роботу і так триває незмінно. Це, на думку конфуціанців, є вірно зрозумілим голосом неба, що веде до балансу між людиною і природою.

Митець уособлював гармонію між літературною культурою та художнім самовираженням. Юн Ду Со є прикладом художника, який зумів об’єднати конфуціанське світосприйняття з візуальною мовою. Його спадщина і донині залишається важливою для розуміння духовного та естетичного світу Чосонської Кореї.

Чон Сон (1676 — 1759)

Чон Сон — один із найвідоміших художників періоду Чосон. Його ще називають Кьомдже, Нангок або Вонбек. Він увійшов в історію як майстер пейзажного живопису, який започаткував новий напрям у мистецтві Кореї — чінгьон сансу, або «реалістичні пейзажі». Чон Сон малював не вигадані образи з уяви, а справжні краєвиди, які бачив на власні очі.

Серед його найвідоміших робіт — Гора Інванг після дощу (1751), Вигляд на гору Геумганг (1734), Хатина в долині біля гори Інвансан (1742). Ці картини зображують реальні місця, серед яких — гори, струмки, села й храми. Він багато подорожував, зокрема до гори Кимгансан, де створив цілі серії пейзажів. У кожній роботі — увага до деталей, туман над вершинами, точкове зображення лісів, реальні рельєфи. Його стиль — це поєднання технічної майстерності, емоційної глибини й глибокої поваги до рідної природи.

Його картини стали іконами корейського живопису. Пейзажі, такі як Пейзаж річки Хан, Сцена сходу сонця в Намсані, Вигляд на гору Геумганг, і досі вражають своєю атмосферністю та правдивістю. Чон Сон став першим, хто почав малювати Корею такою, якою вона є. Його спадщина — це не просто живопис, це візуальна історія країни.

Кан Се Хван (1713–1791)

Кан Се Хван — одна з ключових фігур культурного середовища середини періоду Чосон. Народжений у містечку Чінджу (Південна провінція Кьонсандо), він походив із знатної родини та був сином Кан Хьона. Попри своє походження, Кан не поспішав будувати кар’єру чиновника. До державної служби він долучився лише після шістдесяти, вже маючи сформовану репутацію як художник, каліграф і тонкий знавець мистецтва.

Його внесок у розвиток мунінхва — живопису освічених людей (літератів) — не можна переоцінити. На відміну від придворного або народного стилю, мунінхва поєднувала мистецтво з філософією, самоспостереженням і глибоким знанням класичної культури. Кан Се Хван не лише створював витончені пейзажі, а й писав теоретичні трактати, що заклали основу для критичного мислення про мистецтво в Кореї.

Особливу увагу Кан приділяв стилю «реалістичного пейзажу» (чінгьон сансу), де художник зображував реальні корейські краєвиди, а не уявні китайські ідеали. Як наставник Кім Хондо (Данвона), одного з найвідоміших митців епохи, він передав своє бачення наступному поколінню. Кан Се Хван залишив після себе не лише картини й каліграфію, а й інтелектуальну спадщину, яка зробила його постать невід’ємною частиною історії корейського мистецтва.

Бьон Сангбьок

Бьон Сангбьок — видатний корейський художник XVIII століття, який працював у період пізньої династії Чосон. Походив із впливового клану Мірьян Бьон і здобув визнання за виняткову майстерність у зображенні тварин і людей. Під творчим псевдонімом Хваче (화재) та ввічливим іменем Ванбо, він служив придворним живописцем у відомстві Dohwaseo, а згодом обіймав адміністративну посаду як магістрат (hyeongam).

Художник прославився точними й водночас живими зображеннями домашніх тварин, особливо котів і птахів. Його неймовірна увага до деталей принесла йому популярні прізвиська на кшталт «Бьон Кіт» та «Бьон Півень». У творах, як-от Myojakdo («Коти та горобці») чи Gyehado («Курка з курчатами»), він демонструє спостережливість і майстерність, рідкісні навіть серед придворних художників.

Зокрема, Myojakdo, що нині зберігається в Національному музеї Кореї, вражає динамікою сцени: двоє котів уважно спостерігають за метушнею горобців, зображених на гілках дерева — усе передано з філігранною точністю та емоційною глибиною.

Хоча Бьон створив понад сотню портретів, зокрема короля Йонджо, його справжня слава пов’язана з тваринною тематикою. В епоху, коли символічні образи переважали у живописі, Бьон Сангбьок залишив по собі спадщину, що вражає природністю, технікою та щирою любов’ю до світу природи. Його роботи — унікальне втілення живописного реалізму в традиційному корейському мистецтві.

Кім Хондо (1745 – 1806)

Кім Хондо також з епохи Чосон, прославився тим, що зображував повсякденне життя простих людей. Його пензель точно відтворював сцени з народного побуту — прикладом є картина Хлопчик, що танцює, на якій юнак у русі виконує танець під акомпанемент шістьох музикантів. Вони грають традиційну музику самхйонюкгак, яка, попри структуру й задані мотиви, захоплювала глядачів із різних верств. Гнучкі лінії передають рух одягу й міміку, а композиція з танцюристом у центрі створює атмосферу святковості. Ця сцена — одна з 25 робіт художника, присвячених сільському життю, серед яких — Сільська школа, Оранка, Реставрація даху, Кузня, Трактир, Колодязь та Молотіння рису.

Сін Юн Бок (1758–1813)

Сін Юн Бок більш відомий під своїм художнім іменем Хьовон , був корейським художником періоду Чосон . Як і його сучасники Данвон і Киндже , він відомий своїми реалістичними зображеннями повсякденного життя свого часу. Його жанрові картини явно більш еротичні , ніж картини Данвона, і цей факт сприяв його виключенню з Королівського інституту живопису Довасео . 

Живопис часто був спадковим заняттям у період Чосон, і батько, і дід Хевона обидва були придворними художниками. Разом із Данвоном і пізнішим художником Овоном Хєвон сьогодні згадується як один із «Трьох Вонів» живопису періоду Чосон.

Чо Хюріон (1789–1866)

Чо Хюріон (1789–1866) — видатний художник та каліграф пізнього періоду династії Чосон, який народився в Ханьяні, сучасному Сеулі. Його творчість поєднує естетику традиційного живопису з глибоким інтелектуальним підґрунтям, що дозволяє розглядати його як одного з ключових митців свого часу. За висловом Кім Чон Хуї — одного з найбільших теоретиків та каліграфів епохи, — Чо був найталановитішим художником свого покоління.

У 1847 році він організував мистецьке коло Бьєокосіс, а в 1849-му, за наказом короля Хеончжона, здійснив подорож до гори Кимгансан. Ця мандрівка стала основою для серії пейзажів і поетичних творів. Водночас, політичні обставини змусили його провести кілька років у засланні на острові Імджа (1851–1853), що ще більше вплинуло на глибину його художнього світогляду.

Чо Хюріон був майстром каліграфії стилю чусаче, створеного Кім Чон Хуї, а також автором численних живописних робіт. Особливо він захоплювався зображенням квітів абрикоса, бамбука та сосен — традиційних символів стійкості й шляхетності у східноазійському мистецтві. Його картина Мокджукдо («Дерева і бамбук»), що нині зберігається в Національному музеї Кореї.

Картина втілює цю філософію в образах, де природа говорить мовою гармонії та гідності. Чо Хюріон залишив по собі спадщину, яка поєднує технічну майстерність, глибоку культуру та вірність естетичним цінностям Кореї.

Чан Син Еоп (1843–1897)

Чан Син Еоп, відомий під псевдонімом Овон, був одним із найвизначніших художників пізньої династії Чосон. Його творчість і життєвий шлях стали символом перетину таланту, бідності та визнання. Осиротівши в юності, він зростав у нестатках, часто змінюючи місце проживання та знаходячи притулок у домах людей, які згодом стали його меценатами — серед них Ї Юн Хон, Пьон Вон Кю та О Кьон Сок. Саме в цих середовищах він вперше долучився до мистецтва й почав розвивати свій стиль.

Чан Син Еоп став одним із небагатьох художників, які здобули офіційну посаду при королівському дворі Чосон, що було рідкісним визнанням для митця його походження. Його спадщина охоплює широкий спектр жанрів — від пейзажів і квітково-пташиного живопису до жанрових сцен і каліграфії. Разом із Кім Хондо (Данвоном) і Шін Юн Боком (Хевоном), Овон вважається одним із «Трьох Вонів» — тріади найвизначніших художників періоду Чосон.

Його життя, сповнене драматичних поворотів, лягло в основу біографічного фільму «Чі-хва-сон» (2002) режисера Ім Квон Тека, що здобув міжнародне визнання. Творчість Чан Син Еопа уособлює естетичну глибину, гнучкість жанру та силу художника, який зміг піднятись із низів до національного визнання.

Брати Чонха (1887-1952)

Брати Хван — У Сок (Хван Чонха, 1887–1952), У Чхонд (Хван Сона, 1891–1965), Кук Ін (Хван Кьонха, 1895–?) та Мі Сан (Хван Ёнха, 1899–?) — були не лише відомими художниками й письменниками, а й рідними братами, народженими з інтервалом у чотири роки. Без формальної художньої освіти, вони самостійно опановували мистецтво, вивчаючи китайські альбоми та твори майстрів минулого. Попри родинну спорідненість, кожен із братів обрав власний творчий шлях. Хван Чонха прославився зображеннями тигрів, Хван Сона — технікою малювання пальцями. Хван Кьонха — гінсенем, а Хван Ёнха — традиційним мотивом «чотирьох шляхетних рослин» (слива, орхідея, хризантема, бамбук). Вони відрізнялися стилістикою, але підтримували тісний зв’язок, організовували спільні виставки, створювали колективні картини та разом заснували художню школу «Сонгдо» в Кесоні. Їх єднала не лише кров, а й спільне бачення збереження традиційного корейського мистецтва у складні історичні часи — від занепаду династії Чосон до колоніального періоду. Вони залишалися вірними пензлю, туші й паперу до кінця своїх днів.

На Хєсок (1896–1948)

На Хєсок (1896–1948) стала піонеркою жіночого мистецтва та літератури у Кореї. Вона була першою художницею, що почала створювати твори у західному стилі, а також однією з перших публічних феміністок країни. Крім живопису, вона писала есе й прозу, в яких відкрито критикувала патріархальні звичаї шлюбу свого часу. Її Автопортрет, створений після подорожі світом і перебування в Парижі у 1927 році, увібрав у себе вплив фовізму. Через стримане зображення самої себе, На передає прагнення до свободи та самовираження — як особистого, так і соціального — на тлі японської колонізації Кореї.

Корейський живопис 20 століття

Корейський живопис XX століття пройшов шлях від традиціоналізму до експерименту, від колоніального тиску до культурного самовираження. Художники цього періоду переосмислювали як національну ідентичність, так і роль мистецтва в суспільстві. Після японської окупації (1910–1945) і Корейської війни (1950–1953) у живописі з’являються теми втрати, відчаю, надії та відновлення. Лі Чон Соб зображував корів, дітей і родину — прості, але глибоко емоційні образи, що стали символами виживання та внутрішньої боротьби. Пак Су-гин передавав життя повоєнної Кореї через грубу текстуру, сірі тони й зображення жінок у щоденній праці, надаючи їм монументальності. Чон Кьонгджа розкривала психологію жіночого досвіду, поєднуючи традиційний східний живопис із символізмом і особистими мотивами. У її творчості особливу роль відіграють образи жінок і змій — як метафори втрати, сили й відродження. Загалом, живопис XX століття в Кореї відзначався пошуком балансу між західними художніми впливами та збереженням автентичної візуальної мови. Він став фундаментом для подальшого розвитку сучасного корейського мистецтва.

Лі Чон Соб (1916–1956)

Лі Чон Соб (1916–1956), художник воєнної доби, часто звертався до образів корів, дітей і родини. Але саме корови займали особливе місце в його творчості — вони не лише символізували сільське життя, а й втілювали національний дух доби пізнього Чосон, зокрема в часи японської окупації. Його картина Бик, написана під час Корейської війни, відображає тугу за сім’єю та внутрішні переживання.

Тварина на полотні передає не лише настрій митця, а й слугує його емоційним відображенням. Як зазначає галерея Hyundai, корова в роботах Лі Чон Соба уособлює працьовитість, жертву й духовну стійкість народу.

Пак Су-гін (1914–1965)

Пак Су-гін (1914–1965) черпав натхнення з творів французького художника Жана-Франсуа Мілле, буддійських скульптур, пагод і розписів гробниць Когурьо. Його стиль вирізняється стриманою сірою палітрою й фактурною поверхнею, схожою на камінь. Основна тематика його творів — повсякденне життя жінок і дітей, що частково стало реакцією на наслідки Корейської війни. Оскільки війну зазвичай асоціюють із чоловіками, мистецтво Пака показує тягар післявоєнного життя, що ліг на плечі жінок. У картині Дерево і дві жінки він підкреслює гідність і силу жіночої постаті, зобразивши їх у стилі, що нагадує монументальні скульптури.

Чон Кьонгджа (Chun Kyung-ja) (1924–2015)

Чон Кьонгджа — одна з найвідоміших корейських художниць ХХ століття, яка залишила помітний слід у мистецтві завдяки своїм глибоко емоційним портретам жінок. Її роботи поєднують традиційний східний живопис чесехва з елементами західного малярства, що робить її стиль унікальним і впізнаваним. Вона багато подорожувала, жила в Індії, Африці, Європі, і ця глобальність відчувається у багатстві тем, кольорів і символів у її картинах.

Найбільш знаковою роботою Чон є картина «22-га сторінка моєї сумної легенди». На ній зображена жінка з білими зіницями та золотистими райдужками. Цей типаж став візитівкою стилю художниці. Портрет пронизаний трагічною інтимністю. В ньому відчувається особистий біль художниці, пов’язаний із втратою близьких під час війни в 1951 році та розлученням. Але крізь страждання в образах її героїні завжди проглядає сила.

Один із найпомітніших символів у творчості Чон Кьонгджа — змії, які часто обвивають жіночі обличчя або присутні фоном. Для художниці змії в жодному випадку не символізують якійсь деструктивні демонічні чи інфернальні сили, як це може асоціюватись з біблійною Євою і змією у раю. Не забуваймо, що це Корейський живопис, а отже звичні нам тотемні істоти мають інше символьне значення. В даному випадку – це образ внутрішньої трансформації, зцілення та пам’яті. Прекрасне поєднання авто арт-терапії та реального творчого саморозгортання, творчої самореалізації. Мабуть тому стільки живості у цих картинах. Це той випадок, коли справжні почуття породжують справжні почуття.

Цікавими є також картини серії Поезія жінки, де зображено оголену жінку на фоні пожовклого осіннього листя з квітами у волоссі. Художниця акцентує на опаданні листя – бачимо як листя поступово опадає з дерева. В очах сум та незворушність, повне прийняття реальності. Відчувається досвід та дорослий погляд на себе і світ.

В іншій картині та ж сама оголена жінка з трояндами, які ніби виростають з тіла. Важливий акцент – ці троянди мають червоні шипи. Це явне вираження ідеї проростання болю, який майже непомітний у світлі краси троянд. Відчувається, що художниця дуже добре знає цю біль. Так зобразити біль та страждання може лише справжній митець. Краса, серйозність, еротизм, біль, відкритість та прямий погляд. Нема жодного пафосу чи зайвої демонстративності. Це сильна жінка, що прийняла свою долю і залишається стоїчно вертикальною героїнею своєї історії. Вишукана робота художниці, на яку можна дивитися безмежно довго.

Картини Чон Кьонгджа підкреслюють психологічну глибину її персонажів, які, попри біль, випромінюють гідність, таємничість і життєву силу. Помітним є акцент на стійкості – у героїні пряма постава, вертикальне положення, довга шия та глибокий погляд.

Картина Сестра Тереза доповнює історію трансформації образу жінки. Це знову жінка з трояндами, на одну з яких сів білий метелик, що акцентовано контрастом білого крила на фоні чорної монашої накидки. Це також вираз жіночої краси, однак в іншій іпостасі. Звернемо також увагу на яскраво-червоний колір губ, що контрастують із сірим кольором монашого обличчя. Лівою рукою героїня торкається пелюсток зеленої троянди. Такий символізм мимоволі асоціюється та чимось нагадує Розу Містику. У всякому разі є символьне поєднання святості, краси, троянди та таємничості в одному художньому образі. І ті ж очі з білими зіницями.

Дещо іншу тематику бачимо у картині Дім Хемінгуея. Яскраві барви, пальми, фрукти, життєрадісний настрій та коти. Явно напрошується асоціація з “Кішкою” Марії Луїзи фон Франц, адже архетипний образ кішки є також одним із виразів трансформації безсвідомої частини душі.

Калейдоскоп радісних емоцій на яскравих гарячих барв дарує глядачеві картина художниці Субтропіки. Квіти, гарячо-червоні, помаранчеві відтінки та барви мов протуберанці виринають з картини і несуться до очей глядача. Яскравий натюрморт з літніми квітами та метеликами в чудовому виконанні майстрині надовго залишає приємні враження.

Сьогодні Чон Кьонгджа вважається однією з найвпливовіших постатей у сучасному корейському мистецтві, її твори виставляються в провідних музеях Кореї. Її стиль — це голос жіночого досвіду, болю й краси, які не потребують слів.

Корейський живопис – неповторна естетика та культурна пам’ять.

Корейський живопис — це не просто візуальна традиція, а глибоко закорінена форма культурної пам’яті. Ця форма пережила династії, колоніальні утиски, війни й модернізацію. Від настінних розписів гробниць Когурьо до витончених пейзажів Чон Сона, від інтимних натюрмортів Шін Саїмдан до експресивних композицій Лі Чон Соба. Мистецтво Кореї постійно адаптувалося, зберігаючи водночас власну естетичну чутливість.

Художники різних епох по-своєму відповідали на виклики свого часу: через релігію, філософію, соціальну критичність або глибоку особисту емоційність. У XX столітті, коли Корея зазнала кардинальних історичних змін, живопис став простором переосмислення травми, ідентичності й національної самосвідомості. Покоління митців — від Пак Су-гіна до Чон Кьонгджа — дали цьому періоду потужний художній голос.

Сьогодні корейський живопис визнаний не лише в Азії, а й на світовій арт-сцені. Його унікальність полягає в здатності поєднувати витончену традицію з інновацією, індивідуальний погляд — із колективним досвідом. Це мистецтво продовжує говорити мовою кольору, лінії та внутрішньої тиші — мовою, що не потребує перекладу.