Ліліт: міфологія, естетика та психологія образу

Образ Ліліт у культурі та мистецтві виступає унікальним феноменом, що інтегрує релігійно-міфологічну, психологічну та художню складові в єдину символічну систему. Вона є водночас демонічною фігурою та архетипом незалежної жіночності, втілюючи темне, хаотичне начало, що протиставляється структурованому космосу та соціальним нормам. Міф про Ліліт, з його численними трансформаціями в різних культурах, дозволяє дослідникам простежити еволюцію уявлень про жіноче начало, свободу, автономію та моральний конфлікт. Ліліт не обмежується лише релігійними текстами чи фольклорними сюжетами: її образ став важливим предметом художньої інтерпретації, від середньовічних ілюстрацій і гравюр до сучасного сюрреалістичного мистецтва.

Естетична проблематика образу Ліліт полягає у його здатності поєднувати протилежності: привабливість і загрозу, життєву силу та деструктивність, свободу і конфліктність. Її образ у живописі є чудовим прикладом того, як в мистецтві проявляють себе складні психологічні та соціальні явища. Художники різних епох вдавались до образу Ліліт для виразу еротики, влади, автономії та внутрішньої тіні, надаючи ореолу Ліліт загадковості, багатозначності та символічної глибини.

Вивчення образу Ліліт дозволяє поставити питання про співвідношення міфу та художньої форми, про роль символічного мислення в естетиці та культурі, а також про взаємодію між культурними архетипами і психікою індивіда. Ліліт є не просто об’єктом міфу, а універсальним символом, через який дослідники можуть аналізувати соціальні, психологічні та філософські явища, відображені у мистецтві та культурній свідомості. Її значення для академічного дослідження полягає в тому, що вона служить ключем до розуміння того, як мистецтво конструює і транслює складні концепти автономії, страху, бажання і трансформації, що робить її образ особливо важливим для міждисциплінарного аналізу.

Міфологічне походження Ліліт

Шумерська та аккадська традиції: походження образу lilītu у Месопотамії

Лінгвістичне та культурне походження

Назва Ліліт (לִילִית‎, Lilith), яка пізніше з’являється в єврейській літературі, найімовірніше походить від давньосемітського терміну līlītu, котрий трапляється в аккадських та шумерських джерелах. У цих мовах корінь lil- пов’язаний з повітрям, вітром або духом; у аккадській мові līlītu означає «дух» чи «демон», жіночий варіант lilu, тоді як у шумерській — демони та духи називалися lili. Ці слова не стосувалися людей, а описували надприродні сутності, часто пов’язані з вітром, ніччю та пустелею.

Засади цієї термінології знаходять підтвердження у Ассирійському словнику Оксфордського інституту (CAD) та Akkadisches Handwörterbuch (AHw), де līlītu трапляється як жіночий дух/демон.

Серед сучасних Assyriology‑досліджень зазначається, що līlītu часто позначає цілу категорію духів, а не є іменем конкретної особистості; коло таких духів включало різні варіанти — lilu (чоловічий демон), līlītu (жіночий), ardat‑lilî (жахливий дух‑спокусниця) тощо.

Клас духів lilu / līlītu / lili у месопотамському пантеоні

Слова lilu та līlītu у месопотамських текстах означали духів чи демонів, які вважалися надприродними сутностями серед ночі та вітру. Вони могли виступати як самостійні згадки, так і у переліках серед інших демонів. Наприклад, у текстах модель демонів включали такі імена: Utukku, Alû, Edimmu, Gallu — разом із lilu, що «блукає по рівнині».

Ці духи асоціювалися не лише з ніччю як часом, але й з хворобами, небезпекою та фізичними проявами — наприклад, із нічним жахом, раптовими хворобами або панічними нападами. Їхній характер у шумерській та аккадській релігійній уяві був значно амбівалентніший, ніж пізніші інтерпретації як виключно деструктивних інфернальних істот.

Це підтверджує професор Мартін Вортінгтон: līlītu не завжди був єдиним демоном, а позначав тип демоничних істот, причому в деяких магічних текстах трапляється множина «ліліт».

Among the many types of demons which plagued ancient Mesopotamian were those of the líltype. (By this I mean lilû, lilītu, ardat lilî, and eṭel lilî, on the basis that their names include an element ‘lil’ which is
written sumerographically as líl. Wiggermann, Studi e Materiali di Storia delle Religioni 77/2 (2011) 312 suggests that the naššuqītu ‘female kisser’ belongs to the same group. AHw (1969) 761b takes this more generally as“bösartig küssende (Dämonin)”, with ref. to GAG § 35o: 36 (“Adjektive für schlechte Gewohnheiten”). CAD N/ii (1980) 79a instead takes the word as “a hardship”. Be that as it may, the naššuqītu is so rarely attested that it makes little difference to the present analysis whether one includes her or not.) One of the female members of this type, lilītu, is the ‘ancestor’ of the Jewish demoness Lilith, and indeed Aramaic incantation bowls from the city of Nippur make it possible to
document the change from lilītu to Lilith over time.

Lilith unsexed
Martin Worthington, Trinity College Dublin, Le Journal des Médecines Cunéiformes 2022 №40, p. 54-64

Тексти про духів і демонів — роль у житті месопотамців

У класифікації демоничних істот шумерських/аккадських джерел спостерігається широка категорія духів, до яких належали не лише līlītu, а й інші подібні сутності (наприклад, ardat‑lilî — дух, що спокушає чоловіків у сні). Ці духи трапляються у магічних текстах та переліках амулетів, часто у контексті захисту від них. Їм приписували різні шкідливі дії: від хвороб до неспокою під час сну.

Приклад: Ardat‑lilî — це окрема категорія жіночих духів (вважається «примарою або духом молодої жінки, яка померла без шлюбу»), які намагалися спокушати чоловіків уві сні. Це демонструє, що такі духи мали не лише стихійний характер, а й соціокультурні ролі, пов’язані з родом, шлюбом і сексуальністю. Це свого роду образ сексуальної фантазії самотнього чи неодруженого молодого чоловіка.

Середньомесопотамські міфи: духи у текстах

Одне з ключових джерел для реконструкції давніх уявлень про духів такого типу — смислова частина «Гільгамеш і підземний світ» (Tablet XII), де фігурує сутність ki‑sikil‑lil‑la‑ke. Цей уривок є пізнім (приблизно 600 до н. е.) аккадським перекладом частини шумерського епосу. Дослідники з Assyriology, зокрема Judit M. Blair, пов’язують цей фрагмент із духами lilu чи līlītu, хоча сенс цього фрагмента залишається предметом дискусій — текст може описувати духа, сову чи інший символ нічної істоти. (De-Demonising the Old Testament: An Investigation of Azazel, Lilith, Deber, Qeteb and Reshef in the Hebrew Bible, Judit M. Blair, 2009)

Ранніші згадки, які іноді пов’язують з попередниками Ліліт, трапляються у Шумерському царському списку, де ім’я «Lillu» згадується як батько Гільгамеша. Це можна розглядати не як конкретну особу, а як культовий або символічний елемент, що пов’язувався з духами lilu.

Іконографія та матеріальні артефакти

Одним із найвідоміших зображень, що традиційно пов’язували з демоном типу līlītu, є Burney Relief (інша назва — «Королева ночі»). У ранній публікації Raphael Patai цю фігуру ідентифікували як шумеро‑вавилонську демонесу, через крила, пташині лапи та совоподібні елементи у композиції.

Така інтерпретація в подальшому була оскаржена, і сучасні Assyriology‑дослідження радять не ототожнювати беззастережно цю фігуру з Ліліт, оскільки вона, ймовірно, зображує іншу богиню або духа; але сама іконографія демонструє, що лілітоподібні сутності мали свої візуальні атрибути — крила, зв’язок з ніччю, птахами та нещасними місцями.

Соціально‑релігійне значення līlītu у Месопотамії

У месопотамській релігійній уяві līlītu та їй подібні духи не були абстрактними демонами без контексту. Вони входили до системи уявлень про невидимий світ, що впливає на щоденне життя:

• Магічні тексти та амулети (ІІ тис. до н. е. — перший тис. до н. е.) містять формули, спрямовані на захист від līlītu та подібних духів, особливо щодо немовлят, породіль, подорожніх та вразливих членів громади. Ці тексти свідчать, що суспільство сприймало духів не тільки як абстрактну загрозу, а як реальний фактор соціального страху й апотропейного захисту.
• Існували спеціальні інкантації проти жіночих духів, що вказує на розвинену систему магії та ритуалу, спрямовану на нейтралізацію їхнього впливу.

Таким чином, у месопотамській традиції līlītu — це не поодинокий персонаж, а широка категорія духів/демонів, яка включала різні прояви нічних сил, пов’язаних із вітром, хворобами, небезпечними явищами і соціальними страхами. Їхній характер і функції в текстах значною мірою відображають конкретні для Месопотамії уявлення про світ, де невидимі сили взаємодіють із людською спільнотою через хвороби, народження, страх і магічні практики.

Переосмислення та скепсис щодо ранніх тлумачень

Сучасна Assyriology застерігає від надто прямого ототожнення міфологічних духів типу līlītu з пізнішим єврейським персонажем Ліліт, яку зображали як «першу дружину Адама». Значна частина джерел, які раніше вважалися доказами прямого походження, наприклад, згадки про «духа в дереві» у Tablet XII Гільгамеша, сьогодні підлягає більш критичному перегляду: текст часто не згадує ім’я līlītu прямо, і деякі переклади трактують цей фрагмент як нічного птаха або духа без особистісної ідентичності.

Це означає, що сам образ Ліліт як конкретної індивідуальної істоти — результат багатовікового культурного розвитку, який бере початки в класифікації духів līlītu, але трансформується у різних традиціях залежно від місця, часу та культури.

Юдейська традиція: Ліліт як перша жінка Адама та її подальша міфологізація

У канонічній єврейській Біблії (Танах) образ Ліліт як персонажа не згадується як окрема людина чи дружина Адама. Натомість ім’я לִילִית (ліліт) фігурує в біблійній книзі Ісаї 34:14 у формулі про нічних створінь, яку деякі переклади позначають саме як ліліт («нічна демонесса»), хоча критичні коментарі радше трактують цей уривок як опис дикої тварини чи міфологічної нічної істоти. Твердження про те, що Ліліт є прямим біблійним персонажем, не підтверджується текстами Танаха і є пізнішим літературним розвитком.

Alphabet of Ben Sira — найвідоміший середньовічний «мідраш»

Найдавніша інтерпретація Ліліт як першої дружини Адама походить з «Alphabet of Ben Sira» (Алфавіт Бен Сіра) — середньовічного єврейського твору, датованого приблизно 8–10 ст. н. е.. Хоча ця праця належить до жанру апокрифів/мідрашей, її статус у юдейських канонах неоднозначний: вона не є частиною Танаха чи Талмуду, і її авторство та цілі композиції залишаються предметом академічних дискусій.

У цій розповіді Ліліт створюється одночасно та з тієї ж землі, що й Адам, на відміну від Єви, яка, за біблійним наративом, походить з ребра Адама. Це символічно підкреслює рівність творіння двох перших людей. Однак у тексті між ними виникає конфлікт: Ліліт відмовляється підкорятися Адамові, оскільки вважає його рівним собі, і наполягає на праві на автономії у стосунках та навіть у сексуальній поведінці. Її відмова підкорятися стає центральним мотивом оповіді.

Цей момент конфлікту — відмова підкорятися — не є просто побутовою суперечкою, а має глибинне символічне значення: Ліліт висуває етичний та екзистенційний протест проти нерівності всередині первісної спільності. Саме цю частину історії в сучасній літературі часто інтерпретують як знак її аналогу боротьби за автономію і рівність, хоча первинні джерела цю ідею не подають із сучасними етичними категоріями.

У тексті Alphabet of Ben Sira Ліліт після втечі з Райського саду знаходить притулок біля Червоного моря — місця, яке в єврейській міфології часто асоціюється із хаосом, темрявою та місцями сили демонічних сутностей. Там вона починає нове життя, стає матір’ю демоничних істот та, за легендою, приносить шкоду людям (насамперед немовлятам).

Ця розповідь також містить епізод, де Бог посилає трьох ангелів (Senoy, Sansenoy, Semangelof), щоб переконати Ліліт повернутися, але вона відмовляється, підтверджуючи свою автономію. В обмін на це вона домовляється не шкодити дітям, захищеним певними ім’ям ангелів. Це стало підґрунтям для створення оберегів, які носили немовлята в єврейських спільнотах середньовіччя.

Слід підкреслити: «Alphabet of Ben Sira» є пізнім середньовічним твором, що містить літературні та, можливо, сатиричні елементи, і тому не є канонічним у строгому релігійному сенсі. Його зміст відображає культурні уявлення того часу, а не ранній міфологічний імператив.

Ліліт у Талмуді та ранніх агадичних згадках

До середньовічної традиції Ліліт згадується у Талмуді та агадичних текстах (III–V ст. н. е.), але в інших контекстах, не як людина чи дружина Адама, а як демонічна сутність ночі. Тут Ліліт описується як крилата, довговолоса істота, що завдає шкоди немовлятам та вагітним жінкам, а також може викликати нічні страхи чи вторгнення у сни.

У цих текстах немає детальної біографії Ліліт чи розповіді про її стосунки з Адамом; натомість її функція проявляється як демонічний персонаж, що уособлює загрозу у нічний час, особливо щодо найвразливіших членів спільноти — дітей та матерів. Такі згадки у Талмуді та мідрашах служили нагадуванням про небезпеки, про які слід пам’ятати, і мотивували застосування оберегів та магічних формул для захисту.

Каббалістична традиція: Ліліт і Сітара Ахара

Значно пізніше — в каббалістичних текстах XII–XIII ст. н. е., зокрема в «Зогарі» та трактатах кабалістів, виникають більш розгорнуті міфологічні образи Ліліт, які подекуди перегукуються з версіями Alphabet of Ben Sira, але водночас розвивають її у містично-космологічному контексті. У кабалістичних творах Ліліт постає як структурно пов’язана з Сітарою Ахарою («Інша сторона»), темною стороною буття, яка протистоїть світлу та гармонії Сефірот.

У цій традиції Ліліт іноді пов’язується з архангелом Саммаелом (Samael), який в каббалі вважається однією з іпостасей суворості чи темної сили. В «Трактаті про Ліву Еманцію» (частина каббалістичних текстів) Ліліт та Саммаел постають як темний аналог шлюбу та творення, що відповідає парі святим жіночій та чоловічій началам у нижніх сферах Сефірот, але в «Іншій стороні» (Сітара Ахара). Їхня спільна функція — продукування демонічних сутностей та перебування в області, що контрастує з божественною сферою світла.

У «Зогарі» також зустрічаються описові мотиви, де Ліліт не лише втілює порушення первісної гармонії, але й символізує темний аспект жіночого начала та сексуальності у богословсько‑містичній космології. Ці описи фокусуються не лише на її демонічних якостях, але й на її рольовій функції як протиставлення Шехіні (Шехіна) — жіночому прояву божественної присутності, що шукає возз’єднання зі своїм божественним образом.

Символіка та інтерпретації в юдейській культурі

У традиційній юдейській культурі історії про Ліліт набрали багатошарової символіки.

• Демонічна оповідь: у ранніх агадичних джерелах Ліліт була «нічним демоном» — загрозою для дітей та вагітних, що відображало страхи про нестабільність життя та смерть, властиві давнім суспільствам.
• Символ автономії: у Alphabet of Ben Sira мотив її відмови підкорятися Адаму пізніше став джерелом інтерпретацій про індивідуальну автономію, хоча пряме релігійне тлумачення цього мотиву в традиційних юдейських коментарях є суперечливим та неоднозначним у серйозних академічних колах.
• Містична антропологія: у каббалі Ліліт стає частиною великої структури космо‑антропології, де вона виступає символом темних сил, що мають своє місце в універсумі, але існують як антитеза до світла та гармонії.

Важливо зазначити, що історична основа традиції про Ліліт як дружину Адама має значні літературні та хронологічні обмеження. Багато дослідників підкреслюють, що ця історія не присутня у більш ранніх авторитетних текстах, таких як Танах чи класичні частини Талмуду, а з’являється пізніше, у середньовічних та містичних текстах, що мали різний жанр та призначення (часто не строго релігійний).

Контекст появи «Зогара» в кабалі

«Зогар» (*ספר־זהר‎, Sefer ha‑Zohar, «Книга сяйва») — це центральний містичний текст пізньосередньовічної єврейської кабали, написаний на архаїчному арамейському зі значною символікою Тори та містичних дискурсів. Його традиційно приписують раббі Шимону бар Йохаю, але сучасні дослідники стверджують, що основний авторський внесок належить Моісею де Леону (XIII ст.), із подальшими шаруваннями інтерпретацій. «Зогар» розглядає таємниці творіння, природу душі, сутність зла та структуру духовних світів.

У кабалі «Зогар» є не лише богословським трактатом, але символічним коментарем до Біблії, де темні й світлі начала буття співіснують у складній онтології. Саме тут Ліліт отримує найбільш розгорнуті містичні образи поза простим демонічним уособленням, яке зустрічається у тлумаченнях Талмуду й пізніших апокрифах.

Ліліт у «Зогарі»: темна сторона творіння

У «Зогарі» Ліліт фігурує в кількох місцях, демонструючи складну міфологічну роль:

• як сутність, що блукає вночі і завдає шкоди чоловікам і жінкам, коли вони сплять, використовуючи їхнє насіння для народження демонів;
• як супутниця темних сил, що діє всупереч духовному порядку й гармонії;
• як антитеза Шехіні (Shekhinah) — єврейського поняття божественної присутності, що перебуває у вигнанні після розпаду первісної єдності творіння.

Один з уривків «Зогара» описує Ліліт так:

Вона блукає вночі, ходить по всьому світу, розважається з чоловіками, викликає хвороби… усе це відбувається, коли місяць убуває.

Цей фрагмент перегукується з ранніми уявленнями про нічні сили й сутності, що використовують підсвідомі сфери людської психіки (сновидіння, бажання), але в кабалістичному контексті ці мотиви набувають космологічного виміру.

Ліліт і Самаел: парність темної сфери

У кабалістичних описах Ліліт не завжди мінімалістично демонизована. В одному з ключових міфологем Зогара Ліліт є жіночою половиною темного начала, парою архангела Самаела (Samael) — фігури, яку у кабалі асоціюють з ангельською силою суворості та, в ширшому сенсі, з антитезою святого світла.

Ця парність темного начала має структуру, що контрастує з святими парами в божественній сфері Сефірот, де, наприклад, присутня ідея єднання божественного жіночого та чоловічого початків в гармонії творіння. У «Іншій стороні» (Сітара Ахра, Sitra Achra — термін, що означає «інший бік» або область темних сил) Ліліт і Самаел інколи постають як духовна пара, яка народжує демонічних істот, що наповнюють нижчі сфери буття.

Цей образ — не псевдотеологічна вигадка пізньої фантазії, а структурний елемент кабалістичних моделей, що описують сутність зла не як дефіцит світла, а як автономну силу у великій системі еманацій. Такий підхід переконує, що зло має свою онтологію, яку можна розуміти, а не просто заперечувати.

Ролі і образи Ліліт у кабалі

На основі «Зогара» та пов’язаних кабалістичних легенд можна виділити кілька архетипових ролей Ліліт:

a) Нічна сутність, що спокушає й засвоює насіння
У цій ролі Ліліт є втіленням немаєріального, непередбачуваного аспекту людського досвіду, що діє в снах і підсвідомості, провокуючи неусвідомлені бажання й страхи. Це трактування має прямі паралелі з ранніми тлумаченнями напастей у Талмуді, але в кабалі воно символізується як активний елемент космології.

b) Матір демонів
У певних описах Ліліт стає прародителькою сутностей, що населяють Нижчі світи: легіонів, які перешкоджають духовному розвиткові та стають «спокусами й випробуваннями» для душі. Ці лінії розвитку вказують на те, що вона — не лише загроза, але й антропологічний архетип, який представляє аспекти несвідомого опору та тяжіння до роз’єднання з божественним джерелом.

c) Символ складної інтеграції Prinzipien Chaos та Ordnung
У каббалістичних схемах «світло» і «темрява» не постають як абсолютні полюси, радше як структурні елементи однієї мережі взаємовідносин. Ліліт у цих контекстах — один із символів тієї частини творіння, що «відокремилася» від первісної єдності і тепер служить моделлю для розуміння спротиву, автономії, дисгармонії та потенційної трансформації.

Луріанська каббала та концепція множинних Ліліт

У Луріанській каббалі (традиція, закладена раббі Іцхааком Лурією (Арі) у Цфаті, XVI ст.) існує ще ширший погляд на Ліліт як на множинне явище. Так, у відповідних традиційних джерелах фігурують ідеї, що:

• існують численні Ліліт, де деякі з них — більш демоничні, інші наближені до первісних містичних початків;
• одна з цих Ліліт згадується як жінка «Адама Кадмон» — прообразу людської сутності в її найвищому космологічному вияві;
• основна Ліліт, яка найчастіше асоціюється з демонічною сутністю, є партнеркою Самаела, тоді як інші пов’язані з демонами, Naamah або різними сутностями нижчих сфер.

Ці ідеї не є стандартними для класичної Тори чи Талмуду, але **у кабалі вони утворюють послідовну містичну картину», де Ліліт набуває багатовимірної природи: і як архетип темної автономії, і як символ потенціалу, що може бути інтегрований у вищі сфери трансформації.

Символіка Кліпот і роль Ліліт

У кабалі «кліпот» (klippot) — це поняття «оболонок» або «шкаралуп» темряви, які приховують божественне світло, стримуючи його просвітлення. Ліліт у такому контексті — оповідна та символічна сутність, що представляє собою не банальне зло, а структурну частину системи духовних сил, що формують поле можливостей для душі й викликів на її шляху пізнання та возз’єднання зі світлом.

Така перспектива дозволяє мислити Ліліт не як просто «демона», а як онто‑символічну структуру, що представляє аспекти спротиву, самодостатності, автономії та часто — виклику для духовного зростання. У кабалі Ліліт є не одномірним персонажем, а символічно насиченою фігурою, яка:

• в «Зогарі» виступає як активна темна сила, парна Самаелу в структурі «Іншої сторони» творіння;
• у Луріанській кабалі має кілька іпостасей, включно з образом, пов’язаним із первісним творінням Адама Кадмона;
• у структурі кліпот символізує не просто зло, а структурний виклик для душі, що прагне гармонії та возз’єднання зі світлом;

Таким чином, у каббалістичних текстах Ліліт стає міфологічним та містичним інструментом для аналізу глибинних тем космології, духу, моралі та відносин між світлом і темрявою.

Етапи розвитку образу Ліліт

У юдейській традиції образ Ліліт розвивається в кілька етапів:

• Ранній демонічний образ у Талмуді та агадіях — як нічна демонесса, небезпечна для немовлят і жінок, без персональної біографії.
• Пізній міф про першу дружину Адама у Alphabet of Ben Sira — легенда, що з’явилася в середньовіччі і не є частиною канонічних текстів, але суттєво вплинула на подальші традиції.
• Каббалістична інтерпретація — образ як учасниця космічної антитези, частина структури темних сил і взаємодії з архангелом Саммаелом (Саммаелом).

Таким чином, юдейська традиція про Ліліт не є однорідною чи прямим викладом із Біблії, а складним літературно‑містичним феноменом, що розвивався на перетині фольклору, агади, містичної думки та культурних уявлень серед єврейських спільнот протягом століть.

Художні інтерпретації Ліліт

Середньовічна та ренесансна іконографія Ліліт: історія, мотиви та культурна семантика

Образ Ліліт у середньовічній та ренесансній іконографії — це не просто декоративний мотив, а візуальний вияв складних культурних уявлень про жінку, сексуальність, загрозу та моральні страхи, що домінували в європейському середньовічному візуальному дискурсі. Цей образ формується на перехрещенні фармакологічних уявлень про демоничні сутності, богословських тлумачень про природу зла у світі, а також культурних конструкцій щодо «нечистої» жіночої сексуальності. І хоча в самому середньовічному канонічному мистецтві не існує усталеного «канонічного» зображення Ліліт у стилі, характерні риси її візуальних змінних почали формуватися саме в цей період і активно транслювалися в манускриптах, амулетах та гравюрах.

Образ «нічної демонеси» в візуальній традиції

У середньовічних єврейських і пізніше — християнських джерелах Ліліт асоціювалася з ніччю, небезпекою та сексуальною спокусою. У рабинічній літературі вона постає як сутність, що має людське тіло, довге розпущене волосся та крилатість, що символізує її зв’язок із нічними просторами та невидимою загрозою. Такі риси повторюються у єврейських «demon traps» — амулетних чашах‑зображеннях (incantation bowls), де Ліліт намальована з оголеними грудьми, довгим волоссям і часто крилами, як сутність, що вторгається в дім і загрожує новонародженим.

Ці гравюри і рисунки були частиною домашніх оберегів проти нічних демонів: їх ставили під підлогою, біля порога чи під підвіконнями, щоб захистити домочадців, особливо немовлят та вагітних жінок, від негативного впливу Ліліт та подібних духів. Така іконографія часто супроводжувалася написами ангелів‑захисників (наприклад, Сеной, Сансеной і Семангелоф), що мали «відлякувати» Ліліт.

Ключові візуальні елементи

У середньовічних зображеннях ці елементи повторюються як візуальні коди для позначення Ліліт:

• Крила — символ ночі, повітря та свободи, але також «безкореневої» природи демона;
• Довге, розпущене волосся — спосіб художньо підкреслити неконтрольовану жіночу сутність, відмінну від зразків стриманої жіночності (наприклад, Діви Марії);
• Голена груди — символ еротичної загрози, що в середньовічній візуальній культурі часто асоціювався із демонами‑спокусницями;
• Змії та нічні птахи ( сови ) — ці асоціації свідчили про її зв’язок із темрявою, мудрістю, небезпекою та призводили до відображення її поруч із цими символами.

Таким чином, іконографія показувала Ліліт як антитезу патріархальних уявлень про жіночість, де дисципліна, покора та материнська турбота були бажаними якостями. Її протилежність у художніх зображеннях стала формою візуального попередження про характеристики, які суспільство вважало небезпечними чи деструктивними.

Образ у середньовічних манускриптах

Хоча безпосередніх ілюстрацій Ліліт у канонічних біблійних літургіях небагато, поза каноном середньовічного мистецтва цей фігуративний портрет трапляється в ряді рукописних гравюр — зокрема, у єврейських магічних таблицях і тлумаченнях до Талмуда та мідрашів. Її намальовано як демонічну жінку з характерними «знаковими» ознаками, що візуально окреслюють її як істоту поза межами людської громади та норм.

Ці зображення не були «офіційними» релігійними творами, але вони надзвичайно важливі, оскільки відображають візуальну уяву повсякденної релігійної культури про сутності, що загрожують домівці та родинній цілісності. У цьому сенсі вони є джерелом для розуміння того, як середньовічне суспільство візуалізувало свої страхи щодо невідомого та невидимого світу.

Ліліт і змія: еволюція сюжету у мистецтві Середньовіччя та Відродження

Подекуди в європейській візуальній традиції XII–XIV століть сюжетні мотиви, пов’язані з демонами чи спокусою, переплітаються з образами фемінізованої змії у Едемському Саду, яка підштовхує Єву до гріхопадіння.

Така іконографія не є прямим зображенням Ліліт як персонажа саме єврейського апокрифу, але в християнських рукописах і фресках поєднує мотив диявола‑спокусника з уявленнями про табуйовану жіночу сексуальність. Деякі мистецтвознавці (хоча й з обережністю) вважають ці сцени відлунням уявлень про Ліліт як жінку‑змію, яку асоціювали з первісною жінкою до Єви. Тому часто на зображеннях Ліліт бачимо по-суті зелену змію з жіночою головою.

Такі зображення мають чітку алегоричну функцію: вони працюють не як буквальна ілюстрація міфологічної оповіді, а як візуальний символ страху пред жінкою, страху власної похоті та спокуси, перед якою має бути попереджено глядача чи віруючого. Відтак, нереалізоване сексуальне бажання пронизує самісіньке серце, коли воно виривається з безсвідомого і у вигляді домінантної Аніми заволодіває чоловіком.

Антропоморфність Ліліт щільно змішується із зоомрфністю, часто тіло Ліліт зображають як тіло плазуна, ящірки істоти, що повзає, не може літати, є приземленою, низькою. Це добре видно на картині Хуго ван дер Гуса “Гріхопадіння чоловіка“. Змій спокусник подається як Ліліт. Також важливим моментом є те, що Ліліт значно менша зростом а ніж Єва. Також змія-Ліліт в постійному контакті з деревом, що натякає на нерозмежованість її від стихії природи. Тому спокуса Ліліт настільки ж потужна, наскільки потужною є сила росту живої істоти.

Іконографічні паралелі з іншими демонами

У середньовічному мистецтві демони часто зображувалися у вигляді гібридів людей і тварин: крила, кігті, зміїні елементи підсилюють враження надприродного походження та небезпеки. Іконографія Ліліт в таких творах перегукується із зображеннями суккубів, фурій, ламій та інших жіночих демонів, що втілюють аналогічні страхи.

Ці художні мотиви працюють на кількох рівнях:

• Морально‑повчальний: служать як нагадування про наслідки плотських спокус і відступу від моральних норм.
• Страх перед «неконтрольованою природою»: демонізація енергій, які виходять за межі соціально прийнятого порядку.
• Культурний контроль: такие образи були частиною ширшого візуального дискурсу контролю над жіночою сексуальністю та ролями у суспільстві.

Конфлікт між природою та культурою

Середньовічна іконографія, в якій Ліліт постає як поєднання жіночих та звірячих елементів, відображає культуру, що не лише боїться жіночої сутності, а і боїться розвитку. У візуальному коді Ліліт символізує те, що виходить за межі уявлень про упорядковану жіночість (скромність, материнство, подвижництво), перетворюючись на алегорію хаосу, спокуси та небезпеки плотських пристрастей. Це співвіднесення відповідає ширшим середньовічним категоріям, де «жіноче начало» часто вважалося нестабільним, пов’язаним із хворобами, небезпеками та нічними загрозами (уявлення, що проявлялися як у медичних, так і богословських трактатах).

Отже ми бачимо, що середньовічна іконографія Ліліт — це комплексний символічний набір образів, що поєднує:

• демонічні уявлення про ніч і темряву,
• страх перед жінкою, яка відмовляється бути підпорядкованою,
• репресивні табуйовані суспільні уявлення про жіночу сексуальність,
• візуальні коди демоничних істот з крилами, довгим волоссям і звірячими атрибутами.

Ці мотиви не завжди зберігалися в «високому мистецтві» (монументальних фресках чи іконах для культових просторів), але вони продовжували функціонувати у народних уявленнях, магічних і захисних зображеннях, амулетах та гравюрах, які демонстрували специфічний середньовічний світогляд щодо того, що означає «небезпека жіночого початку».

XIX століття: символізм та прерафаеліти

Кінець XIX століття став важливою віхою у трансформації міфологічних образів у художню символіку. Після панування натуралізму й академізму, наприкінці XIX ст. сформувалися нові художні течії — символізм і, дещо раніше, прерафаелітське братство. Обидва рухи прагнули вийти за межі буквального зображення, зосередившись на міфічному, психологічному, еротичному та алегоричному значенні образів. Саме в цьому культурному контексті міф про Ліліт, що раніше мав здебільшого демонічну або легендарну характеристику, був переосмислений як візуальний символ моральних, соціальних та психологічних переживань епохи — моральної напруги, буржуазних страхів і інтересу до підсвідомого.

Прерафаеліти і формування сучасного образу Ліліт

Хоча перша хвиля прерафаелітів розпочалася у середині XIX ст., її вплив на формування художнього образу Ліліт був визначальним. Прерафаеліти прагнули повернутися до «чистоти» середньовічної та ренесансної іконографії, але через призму сучасних ідей про красу, еротизм і символіку. У цьому ключі Ліліт у творчості художників пов’язувалася із образом femme fatale — чарівної, небезпечної, спокусливої жінки, чия краса приховує загрозу.

Однією з перших значимих робіт була «Lady Lilith» англійського живописця Данте Ґабріеля Россетті. Россетті зобразив Ліліт не як потворну демонессу, а як втілення магнетичної краси — жінку, що милується власним відображенням у дзеркалі, уособлюючи асоціації з марнославством, самозакоханістю і потенційною загрозою для моралі. Ця версія Ліліт ставить під сумнів традиційні уявлення про жіночність і красу, представляючи її як самодостатній і небезпечний суб’єкт, що стоїть поза нормативними патріархальними моделями.

Россетті заклав базу візуального коду, у який входили: довге розпущене волосся, порцелянова шкіра, дзеркало як символ его і спокуси та визначена постава, що ніби каже: краса не лише приваблює — вона викликає, підштовхує, провокує. Такий образ Ліліт був далекший від релігійної демонologії й ближчий до алегорії емоційних і психологічних станів, що стало важливою передумовою для символізму.

Данте Ґабріель Россетті: “Lady Lilith” як канонічний образ femme fatale

Картина Lady Lilith (1866–1868; переробка 1872–1873) Данте Габріеля Россетті є однією з найвпливовіших візуальних інтерпретацій Ліліт у західному мистецтві XIX століття. Вона не лише закріпила образ Ліліт як femme fatale в художньому каноні, а й стала ключовою точкою переходу від демонологічного до психо-естетичного трактування цього архетипу. Россетті свідомо відмовляється від середньовічної демонізації, створюючи образ, у якому еротика, самодостатність і загроза існують не як моральні категорії, а як онтологічні властивості жіночої суб’єктності.

Ліліт зображена сидячою перед дзеркалом, зануреною у власне відображення, у акті самоспоглядання. Вона розчісує довге золоте волосся — центральний символ картини. У візуальній культурі XIX століття жіноче волосся було маркером чуттєвості, сексуальної енергії та небезпечної привабливості. У Россетті воно функціонує як метафора сили, що не потребує насильства: спокуса стає формою влади. Самодостатність Ліліт створює автономний простір, у якому чоловічий погляд не є центром композиції, а лише гіпотетичною присутністю поза межами кадру.

Дзеркало виконує ключову символічну функцію. Воно не лише відбиває образ, а й подвоює його, створюючи напруження між зовнішньою красою та внутрішньою сутністю. Це подвоєння вказує на психологічну амбівалентність Ліліт: вона водночас суб’єкт і об’єкт, спокусниця і самодостатня істота, яка не потребує зовнішнього підтвердження власної цінності. У цьому сенсі дзеркало стає знаком нарцисичної автономії, що суперечить вікторіанській моделі жіночої ролі як пасивної та залежної.

Флористичні мотиви поглиблюють семантику картини. Білі троянди, присутні у композиції, символізують холодну, ідеалізовану красу, позбавлену моральної чистоти, тоді як червоні маки традиційно асоціюються зі сном, смертю, забуттям та еротичним екстазом. Разом вони формують візуальну алегорію подвійної природи Ліліт: вона є водночас життєдайною і руйнівною, привабливою і фатальною.

Особливого значення набуває поетичний контекст, адже Россетті супроводив картину власним сонетом, де прямо ідентифікує героїню з біблійною Ліліт — першою жінкою Адама. У поезії вона постає не як демон у теологічному сенсі, а як онтологічна сила, що зводить не через насильство, а через свободу, красу і внутрішню автономію. Тут Ліліт стає символом тієї форми жіночої суб’єктності, яка лякає саме тому, що не піддається контролю.

Lady Lilith фіксує естетичний зсув XIX століття: демон перетворюється на психологічний образ, а гріх — на метафору свободи. Россетті не засуджує і не виправдовує Ліліт, а переводить її у простір естетичної двозначності, де вона функціонує як архетип внутрішньої сили, еротичної автономії та екзистенційної самодостатності. Саме тому ця картина стала канонічною для всієї подальшої традиції femme fatale у європейському мистецтві.

Джон Коллієр: Ліліт як психофізична ікона епохи

Одним із головних художників, що розвинув тему Ліліт у другої половини XIX ст., був англійський живописець Джон Коллієр (1850–1934), пов’язаний із пізнім прерафаелітським стилем. Найвідоміша його робота на цю тему — «Ліліт і змія» (1886), що нині знаходиться в Atkinson Art Gallery, Southport, Англія.

У цій картині Коллієр представляє Ліліт як оголену жіночу постать із золотистим волоссям, яка стоїть у тісному взаємозв’язку з змією, що обвиває її тіло й ніби тісно переплітається з її еротичною присутністю. Змія тут не просто елемент легенди про першу жінку — вона стає символом спокуси, знання, потягу і небезпеки, що невіддільні одна від одної в психіці людини.

Коллієр поєднує дві протилежні сили: видиму, класично красиву жіночність і приховану, темну, інстинктивну складову. Контраст між світлою шкірою Ліліт і темним лісовим фоном підсилює ідею роздвоєння: вона одночасно приваблива й відчужена, бажана й потенційно загрозлива.

Художня композиція відмовляється від урочистого, божественного пантеону — акцент зміщується на тілесність, чуттєвість і психологічну напругу. Це відображає загальний інтерес кінця XIX ст. до психології, несвідомого і символічних шарів людської природи, що було характерно для естетичних ідей доби.

Ліліт як femme fatale: художня семантика символізму

На хвилі загального розширення тематики символізму в європейському мистецтві кінець XIX ст. побачив зростання інтересу до такого архетипу, як femme fatale — жінки, що приваблює і одночасно руйнує. Ця фігура стала ключовою для символістів, оскільки дозволяла візуалізувати еротизм, гріх, міфічне, підсвідоме і страх перед неприрученим бажанням.

Ліліт в цьому контексті виступала як синтез міфологічних та психологічних кодів: вона походить з давньої легенди, але стає універсальним символом темної жіночої сили, що кинула виклик патріархальним моделям і традиційному уявленню про покірність. Уже не просто демон чи легендарна перша жінка — а архетип жіночої автономії і одночасної загрози.

У творчій практиці символістів така постать дозволяла оцінювати конфлікти між тілесністю і духовністю, моральністю та желаною, культурними рамками та природними інстинктами, що відповідало художнім пошукам доби.

Франц фон Штук: «Die Sünde» та інтеграція міфу в символічну композицію

У цьому контексті варто згадати і німецького художника Франца фон Штука (1863–1928) — одного з провідних представників мюнхенського символізму. Хоча Штук не писав конкретно картин з назвою «Ліліт», його знаменита робота «Die Sünde» («Гріх», 1893) є важливою репрезентацією тієї ж іконографії femme fatale — жінки у тісному зв’язку з міфічною змією, що символізує спокусу, первісний гріх і небезпеку.

У «Гріху» Штук обирає мотив не конкретної біблійної історії, а відображення сутності спокуси як психологічного й міфічного явища. Жіноча фігура — з блідою шкірою, великими виразними очима — постає серед темного фону, з великим змієм, що обвиває її тіло. Комбінація світла й тіні, близькість змії й людського тіла створює напружений візуальний дискурс: притягнення і відштовхування, спокуса і загроза, еротизм і моральна тривога.

Цей образ був типовим для символістів: вони вважали, що ми переживаємо не лише зовнішню реальність, а й психологічні та підсвідомі сили, які формують наше ставлення до моралі, гріха і еротики. Наприклад, Штук перетворює біблійний символ змії на алегорію спокуси як психічної структури, що виявляється не лише в діяннях міфу, а в глибинних людських переживаннях, страхах і бажаннях.

Джон Вільям Вотерхаус і образ фатальної жінки

Джон Вільям Вотерхаус (1849–1917), представник англійського прерафаелітського відродження та символізму, відомий своїми вишуканими полотнами, що поєднують міфологічні, літературні та психологічні мотиви. Його творчість часто зосереджена на жіночих образах, які одночасно вражають красою та небезпекою, відображаючи архетип фатальної жінки — мотив, тісно пов’язаний із Ліліт, сиренами, спокусницями та руйнівними анімами.

Полотно The Siren (1900) є яскравим прикладом цього архетипного дослідження. Робота зображує молоду жінку, яка сидить на скелі біля моря, притягуючи моряків своєю красою та мелодією. Центральним елементом є поєднання еротичної привабливості та небезпечного, руйнівного потенціалу — класична характеристика фатальної жінки, яку можна співвіднести з Ліліт. Сирена Вотерхауса не є просто міфологічною істотою; вона символізує підсвідомий страх і захоплення, які людина відчуває перед неконтрольованою силою природи, сексуальної енергії та автономії жіночого начала.

Композиційно полотно вирізняється витонченою динамікою між фігурою жінки та природним середовищем. Лінії тіла сирени повторюють хвилі моря, що створює враження органічного злиття людини і стихії. Водночас приглушені кольори та драматичне освітлення підкреслюють психологічну напругу сцени: краса та небезпека існують одночасно, викликаючи у глядача подвійне відчуття захоплення й страху.

Важливою є також культурна функція роботи. У контексті естетики прерафаелітів та символістів Вотерхаус досліджує міфологічні та психологічні архетипи, трансформуючи їх у доступну для глядача емоційну драму. Сирена як символ фатальної жінки виступає тут не лише як міфологічний персонаж, а як метафора внутрішніх психічних процесів: спокуса, конфлікт між свободою та соціальною нормою, загроза психічного «занурення» в несвідоме. Цей мотив тісно перегукується з юнгіанською концепцією темної аніми та архетипу Ліліт, уособлюючи ті сторони психіки, які викликають страх, захоплення та трансформацію.

Критики та мистецтвознавці відзначають, що The Siren демонструє здатність Вотерхауса поєднувати естетичну досконалість з глибокою символічною значущістю. Полотно стає своєрідним «мостом» між класичними міфологічними сюжетами та психологічною рефлексією, закладаючи підґрунтя для сучасних інтерпретацій архетипу Ліліт у мистецтві. Робота слугує наочним прикладом того, як фатальна жінка може бути представленою не лише як загроза, а й як символ енергії, свободи, автономії та трансформації, що резонує з колективним несвідомим та сучасними феміністичними трактуваннями міфологічних образів.

Таким чином, The Siren не лише підкреслює естетичну майстерність Вотерхауса, але й відображає глибоку психологічну проблематику архетипу фатальної жінки. Полотно слугує важливим компонентом у дослідженні міфологічних та психоаналітичних мотивів, демонструючи, як художник інтегрує міф, символіку та психічні структури, що робить його творчість актуальною для культурологічного та психоаналітичного аналізу донині.

Жан Дельвіль і темний архетип фатальної жінки

Жан Дельвіль (Jean Delville, 1867–1953) — бельгійський символіст, відомий своїми експресивними полотнами, які досліджують межу між містикою, психологією та еротичною символікою. Його творчість демонструє глибоке зацікавлення темами духовної трансформації, морального конфлікту та подвійності природи людини, що особливо яскраво проявляється в зображеннях фатальних жіночих постатей. Однією з таких робіт є The Idol of Perversity (1891), що стала знаковою ілюстрацією архетипу Ліліт у європейському символістському мистецтві.

Полотно зображує жіночу постать, що сидить у троні з демонічною гідністю, оточену алегоричними символами спокуси, гріха та моральної деградації. Дельвіль використовує темні, насичені кольори та деталізовані орнаменти, щоб створити атмосферу містичної загрози й одночасної привабливості. Жінка на картині виступає не лише як об’єкт естетичного споглядання, а й як психологічно активний персонаж, що впливає на глядача, пробуджуючи емоції захоплення та тривоги.

The Idol of Perversity є класичним прикладом того, як художник трансформує фольклорний і міфологічний мотив Ліліт у психологічний архетип фатальної жінки. Дельвіль підкреслює автономію цього персонажа: вона не підкоряється зовнішнім нормам, а навпаки, втілює силу внутрішнього «темного» начала, що виходить за межі соціально прийнятних рамок. Цей мотив резонує з юнгіанським розумінням аніми та тіні, де Ліліт уособлює приховані, неприйняті аспекти психіки, включно з еротичним і руйнівним потенціалом.

Композиційно робота Дельвіля демонструє вражаюче поєднання символічних деталей та психологічної напруженості. Трон і символи навколо фігури створюють сцену культу, де жінка виступає як об’єкт поклоніння та страху одночасно. Світлотінь, насичені кольори та динаміка ліній підкреслюють амбівалентність образу: краса, інтелект, магнетизм поєднані з деструктивною силою, що здатна захопити й підпорядкувати.

Критична рецепція The Idol of Perversity визнавала її надзвичайно провокаційною для свого часу, особливо через відверту демонстрацію еротичної сили та моральної неоднозначності персонажа. Дельвіль не просто зображує спокусу чи моральну девіацію; він створює психологічний символ, що дозволяє аналізувати внутрішні конфлікти людської психіки. Робота служить прикладом того, як мистецтво символізму та прерафаелітського відродження інтегрує архетипи фатальної жінки, роблячи їх предметом глибокої культурологічної та психоаналітичної інтерпретації.

У порівнянні з іншими образами фатальної жінки, наприклад Ліліт у роботах Джона Вільяма Вотерхауса, The Idol of Perversity більш експліцитно акцентує небезпечну автономію персонажа, її владу над глядачем і над власним оточенням. Полотно Дельвіля демонструє, як символічна еротика може поєднуватися з містичною та психологічною складовою, створюючи багатовимірний образ, який одночасно привертає, лякає та провокує рефлексію.

Таким чином, The Idol of Perversity є ключовим прикладом того, як символісти та прерафаеліти використовували архетип Ліліт і фатальної жінки для дослідження психологічної тіні, сексуальної автономії та трансформаційних мотивів людської психіки, що робить цю роботу актуальною для сучасних мистецтвознавчих та психоаналітичних студій.

Архетип femme fatale

У XIX–XX століттях архетип femme fatale — жінки‑спокуси, що руйнує, провокує та викликає моральну тривогу — став однією з ключових зірок у культурному космосі Європи, оскільки він не лише відображав художні експерименти епохи, а й був дзеркалом глибинних соціальних, психологічних і філософських трансформацій, властивих переходу від традиційного до модерного суспільства. Femme fatale існує на межі кількох протилежностей: жіночність і небезпека, бажання і загроза, еротизм і моральний занепад; але саме в цій межі цей образ набирає значущості як культурний символ, який працює на багатьох рівнях — естетичному, соціальному, психологічному та ідеологічному.

Починаючи з середини XIX століття, коли традиційні соціальні структури Європи зазнавали значних змін під впливом індустріалізації, урбанізації, наукового прогресу та розширення грамотності, з’явився інтенсивний інтерес до індивідуального досвіду, до несвідомого, до тілесності та сексуальності як культурних проблем. У цьому контексті класичні уявлення про жіночу роль як добродійної, покірної, морально «безпечної» істоти зазнавали критики та перегляду. На противагу конформізованим патріархальним моделям виникає потреба в уявних фігурах, що символізують те, що саме суспільство не могло прямо назвати: потяг, еротичну автономію, невпевненість у традиційних ієрархіях моралі. Саме так архетип femme fatale стає культурною лінзою, через яку художники, письменники, критики та мислителі почали рефлексувати над психологічними напругами модерності.

Цей архетип не з’явився раптово; він має більшу генеалогію, корені якої сягають міфів, літератури та релігійних уявлень про янгольське та демонічне начало у жінці. Але саме в XIX столітті — у період, коли суспільство зазнало великих дискурсних зламів — femme fatale перетворюється з побіжного міфологічного мотиву на центральний культурний символ епохи модернізму. Вона концентрує в собі ті тривоги, що виникають у суспільстві, де панівні цінності дедалі більше вступають у конфлікт із дедалі помітнішим прагненням до автономії, самовираження та сексуальної свободи. Архетип femme fatale стає не просто образом жінки, що спокушає чоловіка, а візуальним і концептуальним символом трансформації культури, де лінії між добром і злом, нормою і девіацією, пристойністю і бажанням стають нечіткими.

У літературі XIX століття — зокрема в романах Густава Флобера, Шарля Бодлера, Теофіла Гот’є, Оскара Вайлда — ми бачимо цей архетип у діях жінок, чия присутність у тексті завжди пов’язана з моральною напругою, містичною привабливістю та руйнівною силою. Вавілонські образи, біблійні уявлення про спокусницю та середньовічні демонологічні сюжети тут взаємодіють із новим уявленням про індивіда — людини як психологічної одиниці з власними підсвідомими імпульсами. У прозаїчній традиції femme fatale часто уособлюється як жінка, що здійснює свідомий чи несвідомий вплив на чоловіків, руйнуючи їхні соціальні проєкти, родинні зв’язки і моральні переконання. У сюжетах таких творів еротичний магнетизм жінки стає дзеркалом того, як суспільство бореться зі своїми власними забороненими бажаннями.

У живописі і графіці ця концепція набирає особливої візуальної сили. Художники символістського руху, натхненні поетами й філософами, звернулися до femme fatale як до архетипу, що дозволяє зобразити не просто тіло чи портрет, а сцену «сили» та «пасії» як феномену культурного значення. Це не був естетичний прийом заради еротичного шоку — це був спосіб зобразити суб’єктивні переживання напруги між контролем і втратою контролю, між соціальною роллю та індивідуальним бажанням. Жінка у цих полотнах — це не лише об’єкт споглядання; вона — активний агент, який викликає, провокує і кидає виклик глядачеві, пропонуючи інтерпретувати її не як «небезпечну вторгнення», а як вісь культурного конфлікту, де соціальні норми протистоять тілесним імпульсам.

Архетип femme fatale у живописі часто супроводжується символами, що підсилюють його значення: змії, дзеркала, темні лісові фони, тіні та контрасти світла й темряви, алегоричні тварини — сови, коти, які асоціюються з ніччю та незалежністю. У цих композиціях художники не просто демонструють натуру; вони становлять візуальні конструкції, де femme fatale стає центром напруги між «світлом» і «темрявою» культури, між домінантними нормами і потаємними бажаннями.

У театральній культурі і ранньому кінематографі XX століття цей архетип продовжує свою еволюцію, оскільки візуальні та аудіовізуальні технології дозволяють йому стати ще більш виразним і впливовим. Жанри немого кіно, нуар, ранні мелодрами та легенди детективного жанру створюють центральних жінок‑спокусниць, чия психологічна привабливість і одночасна загроза стають рушійною силою сюжету. Ці героїні не є пасивними фігурами; вони є активними учасниками конфліктів, що формують драматичну структуру твору, і саме тому архетип femme fatale може бути прочитаний як культурний маркер переходу від об’єктного ставлення до суб’єктної позиції жінки в модерній культурі.

Важливим аспектом того, чому femme fatale став таким потужним архетипом у XIX–XX століттях, є те, що він перегукується із змінами у розумінні особистості та сексуальності, які супроводжували розвиток психології як науки. Зокрема ідеї Зиґмунда Фройда про несвідоме як поле еротичних та агресивних імпульсів, що впливають на поведінку людини, зробили питання сексуальності центральним у культурних дискусіях. У такому контексті femme fatale стає не зовнішнім монстром, а проєкцією внутрішніх конфліктів — символом того, як суспільство бачить у тілесному і еротичному початку потенційний «вихід» із контролю та норм. Це не образ «жінки‑демона» у буквальному релігійному сенсі, а схема для рефлексії над власними страхами та бажаннями, вкоріненими у психіці модерної людини.

У літературі модерності цей мотив посилився ще й тим, що багато письменників зверталися до femme fatale як способу описати заплутані відносини між статями, владу, сексуальну економію та моральну відповідальність. В романах і новелах XX століття ця фігура часто стає не лише «небезпечним об’єктом», а складним суб’єктом, що має свою мотивацію, внутрішній світ і долю. Це відображає культурний зсув від виключно зовнішньої моральної оцінки до психологічної, соціальної та моральної складності людських відносин.

Також архетип femme fatale працював як дзеркало змін у ролі жінки у суспільстві. В епоху, коли жінки почали домагатися політичних прав, освіти, економічної незалежності, культурні наративи часто відображали ці потрясіння через образ «небезпечної», «неконтрольованої» жінки. Це не була лише візуальна фігура; це була символічна відповідь на соціальні зміни, які загрожували старим гендерним ієрархіям. І, як водночас зображено в мистецтві, літературі та популярних наративах, femme fatale виступала не лише як загроза, а й як символ прагнення до автономії та свободи, до виходу за межі традиційних ролей.

Оскільки цей архетип перетинає межі жанрів і медіа, він стає універсальною культурною категорією, що дозволяє аналізувати напругу між прагненням до індивідуальної автономії та соціальними обмеженнями, між сексуальністю як інтимною сферою і моральними нормами суспільства. У цьому сенсі femme fatale не є лише «образом жінки» — вона є символом культурної боротьби, точкою зіштовхування між нормою і відхиленням, владою і покорою, тілом і духом.

Таким чином, архетип femme fatale у ширшій європейській культурі XIX–XX століть функціонує не лише як художній мотив чи літературна фігура. Він стає нейрокультурним символом, що інтерпретує модерні тривоги, бажання та конфлікти, і дозволяє культурі візуалізувати та рефлексувати над тим, що було до того поза прямим вираженням: над тілесністю, сексуальністю, мораллю та ідентичністю в часи глибоких соціальних трансформацій.

XX століття: сюрреалізм та модернізм

У XX столітті образ Ліліт зазнав радикальної трансформації, ставши однією з центральних фігур у художньому та психологічному дискурсі сюрреалізму та модернізму. На відміну від XIX століття, коли Ліліт розглядалась здебільшого через призму еротичної привабливості та подвійної природи femme fatale, сюрреалісти та модерністи почали інтерпретувати її як архетип несвідомого, як символ прихованих психічних процесів, конфліктів і бажань, що існують поза соціальними і моральними нормами. Ця трансформація була тісно пов’язана з розвитком психології та психоаналізу: ідеї Зиґмунда Фройда та Карла Юнга створили нову парадигму для художньої інтерпретації міфологічних образів, у тому числі Ліліт, перетворюючи її з зовнішнього символу небезпеки на внутрішній психологічний архетип.

Сальвадор Далі, один із провідних представників сюрреалізму, використовує Ліліт як фігуру фантастичного і водночас психологічного простору, де межа між реальністю та сновидінням стає умовною. У його роботах жіночі риси часто поєднуються зі зміїними або тваринними атрибутами, що символізує конфлікт між природними інстинктами та соціальною підпорядкованістю, а також демонструє внутрішній психологічний розлад або напругу. Простір полотен Далі часто деформований, перспективи перекручені, об’єкти спотворені, що дозволяє глядачеві відчути суб’єктивну перспективу психічного стану, у якій Ліліт стає дзеркалом несвідомого та прихованих бажань.

Зауважимо також, що Адам і Єва зображені контурно, чорно-біло, тоді як природна сутність Ліліт та дерево – кольорові. Це також підкреслює протиставлення людського світу природним силам та вихру енергії стихії.

Макс Ернст, інший ключовий сюрреаліст, використовує Ліліт як алегоричну фігуру автономної жіночності, що існує поза традиційною моральною та соціальною структурою. Його графічні серії та колажі демонструють інтеграцію природних форм і органічних структур із жіночими образами, створюючи гібридні форми, які одночасно приваблюють і тривожать. У цьому контексті Ліліт перестає бути просто демонічною чи еротичною жінкою — вона стає символом психічного процесу, що включає конфлікт між індивідуальною автономією та соціальною залежністю, між бажанням та страхом, між тілесністю та духовністю.

Сюрреалістичні інтерпретації Ліліт значною мірою спираються на філософські та психоаналітичні концепції, які з’явилися на початку XX століття. Фройдистські уявлення про Ліліт як про уособлення несвідомих бажань та інстинктивних прагнень дозволили художникам зосередитися на внутрішніх переживаннях, а не лише на зовнішньому образі. Юнгівські ідеї архетипу та колективного несвідомого надали додатковий рівень символічності: Ліліт тут не лише особистісний або міфологічний персонаж, а психологічний архетип, який постає в культурі повторно у різних формах, але з однаковою функцією — відображення глибинних структур психіки та її процесів.

Художні техніки XX століття також сприяли поглибленню цього архетипу. Використання колажу, автоматичного малюнка, деформації форм, надреалістичного поєднання предметів та тіл, створення сновидінних сцен дозволяли митцям візуалізувати Ліліт не як статичну фігуру, а як активний елемент психологічної динаміки. Простір полотна стає відображенням психіки, де Ліліт — центр уваги, сила, що маніпулює контекстом, що провокує глядача на емоційну та інтелектуальну реакцію. Її присутність не пасивна; вона взаємодіє з простором, з іншими персонажами, з глядачем, створюючи ефект подвійної ідентифікації, коли глядач одночасно спостерігає та переживає психологічну напругу.

Модерністські підходи також сприяли переосмисленню Ліліт. У літературі та образотворчому мистецтві модернізму вона постає як символ культурної та психологічної нестабільності, постійно перебуваючи на межі між традиційним і новим, між раціональним і інтуїтивним, між структурованим світом і хаотичною суб’єктивною перспективою. Цей аспект особливо помітний у творах сюрреалістів, які інтегрували Ліліт у серії образів, що відтворюють підсвідомі страхи, заборонені бажання, конфліктні емоції, створюючи тим самим нову художню логіку, де символ і емоція функціонують на рівних, а не підкоряються ієрархії реалістичної репрезентації.

Естетична функція Ліліт у XX столітті також включає критичну рефлексію над соціальними ролями жінки та властивостями влади. Сюрреалісти відмовлялися від традиційного патріархального погляду на жіночість і пропонували бачення, де Ліліт — це активна сила, автономна у своїй еротичності та психічній силі. Такий підхід провокував глядачів і критиків на перегляд конвенційних уявлень про мораль, сексуальність та соціальні ролі, змушуючи усвідомити, що Ліліт — не лише міфологічна або літературна фігура, а культурний маркер модерності, що зображує трансформацію цінностей, страхів і бажань.

Цікавою є також психологічна подвійність Ліліт у модерністському мистецтві: вона одночасно приваблива і небезпечна, суб’єкт і об’єкт, творець і руйнівник. Це відображає теоретичну парадигму того часу: соціальна і культурна система стримує індивідуальні прагнення, але внутрішній світ особистості має власну логіку і динаміку, які виявляються через мистецтво. У цьому сенсі Ліліт стає не просто образом, а активним агентом психологічного дискурсу, що вказує на конфлікт між суспільними нормами і підсвідомим, між контролем і автономією.

Критична рецепція цього періоду також була неоднозначною. Публіка та мистецькі кола часто не сприймали сюрреалістичні інтерпретації Ліліт як прийнятні з моральної точки зору, однак частина критиків визнавала їх визначними для розвитку художньої мови модернізму, здатної передати психологічні і соціальні конфлікти, що не могли бути висловлені у традиційних формах. Роботи Далі, Ернста та їхніх колег були оцінені як революційні за спробу поєднати міфологію, психоаналіз і художню експресію, що створює новий спосіб розуміння жіночого архетипу як складного, багатошарового символу.

Таким чином, у XX столітті Ліліт перестає бути лише міфологічною або еротичною фігурою. Вона стає архетипом психологічної автономії та культурної трансформації, символом прихованих сил психіки, конфліктів між особистим і соціальним, тілесним і духовним, свободою і підпорядкуванням. Її художнє втілення у сюрреалістичних і модерністських творах демонструє поглиблення символічної функції: Ліліт одночасно приваблює і провокує, існує у просторі психологічної напруги та соціального дискурсу, ставлячи глядача у позицію рефлексії, співпереживання і інтелектуального осмислення.

Естетичний контекст і критична рецепція

Образ Ліліт у мистецтві XIX–XX століть, особливо в роботах Джона Коллієра та художників символістського кола, не був лише декоративним або ілюстративним мотивом; він функціонував як складний естетичний та культурний феномен, який відображав глибинні суспільні, психологічні та моральні напруги епохи. Ці твори не обмежувалися академічною практикою відтворення форми і композиції — вони були радикальними спробами реінтерпретації традиційних міфологічних та біблійних образів через призму психології, еротизму та символічного значення. Візуальна мова Коллієра демонструє, як художник поєднує традиційні прерафаелітські прийоми з новою символістською іконографією, створюючи образ, який одночасно привабливий, естетично досконалий і психологічно напружений. Центральним елементом композиції стає жіноча постать, обрамлена змією, що символізує як еротичну привабливість, так і потенційну загрозу. Таке подвійне бачення Ліліт у художньому плані відображає загальний естетичний принцип символізму, що полягає у злитті зовнішньої краси та внутрішньої напруги, а також у демонстрації взаємодії світла й тіні, доброго і зловісного, природного і надприродного.

Естетичний контекст цих творів має глибокі зв’язки з культурними трансформаціями другої половини XIX століття. Епоха вікторіанської моралі накладала суворі обмеження на публічне відображення тілесності та сексуальності, а художники, такі як Коллієр, Россетті, фон Штук та інші символісти, навмисно експериментували з порушенням цих норм, щоб візуалізувати приховані психологічні та соціальні конфлікти. Роботи, що зображували Ліліт у її еротичному та одночасно демонічному аспекті, викликали гостру реакцію критиків і публіки. Часто їх оцінювали як надто провокативні, що порушує моральні канони, або навіть аморальні, оскільки вони представляли жінку як активну суб’єктну силу, здатну впливати на чоловіка, соціальні стосунки і моральне середовище. Така критика відображала не лише естетичні уподобання, але й глибокий культурний страх перед новими формами жіночої автономії та еротичної сили, що суперечила усталеним уявленням про жіночність.

Однією з ключових естетичних проблем у сприйнятті образу Ліліт була її двозначність. З одного боку, вона приваблива, спокуслива, втілює ідеал жіночої краси; з іншого — демонічна, небезпечна, здатна руйнувати соціальні та моральні структури. Ця подвійність створює напругу в глядацькому сприйнятті, змушуючи розглядати твір не лише як об’єкт споглядання, а як стимул до рефлексії та морального осмислення. Символісти свідомо використовували такі елементи, як контраст світла і тіні, химерні деталі, алегоричні знаки, які підсилювали психологічний ефект і дозволяли багатошарову інтерпретацію. Зокрема у Коллієра змія, що обвиває тіло Ліліт, не є просто декоративним елементом, а візуальним знаком подвійної природи її сили: привабливої і руйнівної одночасно. Така композиційна стратегія відображає не тільки художнє новаторство, а й психологічний інтерес епохи до несвідомого, підсвідомих страхів і бажань, що став ключовим у формуванні символістської естетики.

Критична рецепція цих робіт варіювалася залежно від культурного і соціального контексту. У вікторіанській Англії більшість публіки, звиклої до строгих моральних стандартів, сприймала Ліліт як образ небезпечної, аморальної жінки, яка потенційно загрожує порядку і добропорядності. Художня критика, що відстежувала виставкові тенденції, часто підкреслювала надмірну еротизацію персонажа, відверте акцентування на тілі та відсутність «моральної компенсації» за його присутність. Водночас частина прогресивних критиків, а також представників інтелектуальної еліти, розглядали ці твори як візуальні експерименти, що досліджують природу бажання, влади і психологічної складності людини. Таким чином, Ліліт ставала центром дискусій про межі естетики, мораль і свободу художньої експресії.

Естетична функція образу Ліліт у цьому контексті полягає також у трансформації традиційного міфу у символічну модель. Вона більше не обмежується біблійним або міфологічним сюжетом, а стає алегорією психологічної і соціальної напруги. Ліліт виступає як дзеркало страхів і бажань суспільства: її еротична привабливість відображає інтерес до тілесності, її демонічність — страх перед втручанням індивідуальної волі в усталений порядок. У художньому вимірі це дозволяє створювати мультиінтерпретативні композиції, де кожний елемент — від пози і погляду персонажа до деталей навколишнього середовища — функціонує як символ, що підтримує подвійність образу.

Особливо важливим у формуванні критичної рецепції було те, що Ліліт не залишалася просто естетичним об’єктом, а ставала суб’єктом взаємодії з глядачем. Вона спонукає до моральної, психологічної і емоційної рефлексії: глядач одночасно відчуває привабливість і тривогу, насолоду і страх. Ця подвійність, характерна для символістського підходу, формує специфічний «психоестетичний ефект», що вважається одним із основних механізмів впливу мистецтва на свідомість. У цьому сенсі критична оцінка образу Ліліт не була лише судженням про художню майстерність, а й про здатність мистецтва відображати і провокувати складні моральні та психологічні процеси.

Більш того, роботи Коллієра та інших символістів, що зображували Ліліт, відкрили новий підхід до жіночого персонажа як автономної суб’єктності. На відміну від традиційних ренесансних чи барокових образів жінок, що часто були пасивними об’єктами погляду, Ліліт діє самостійно, має власний простір, волю і силу впливати на події. Це провокувало додаткову критичну дискусію про роль жінки в мистецтві та культурі, що перетворює Ліліт у культурний маркер поступової зміни соціальних уявлень про жіночність і владу.

У підсумку, естетичний контекст і критична рецепція образу Ліліт у роботах Коллієра та символістів відображають складну взаємодію між мистецькою інновацією, соціальною мораллю і психологічним дослідженням людської натури. Вона є подвійним феноменом: з одного боку, демонічною і еротичною фігурою, що викликає страх і заборону, з іншого — художнім символом, що спонукає до глибокого осмислення моральних, психологічних і соціальних конфліктів. Саме така подвійність і зробила Ліліт центральним об’єктом вивчення як художниками, так і критиками, що працюють у контексті символізму і модерної культури.

Психоаналітична інтерпретація Ліліт

Образ Ліліт у сучасній психології та містичному культурному дискурсі виступає не лише міфологічною чи релігійною фігурою, а як символічний архетип, що відображає структурні процеси психіки, культурну критику влади і глибинні конфлікти між індивідуальною свободою та соціальними нормами. Його психологічна функція розкривається на трьох взаємопов’язаних рівнях: як архетип свободи, як тіньова структура психіки та як символ бажання у філософському вимірі.

Ліліт та індивідуальний розвиток

У психоаналітичних та культурних інтерпретаціях Ліліт розглядається як символ автономії, незалежності і опору структурі влади, що визначається патріархальними нормами. Уже в міфологічних джерелах середньовіччя та кабалі Ліліт постає як персонаж, який відмовився підкорятися Адаму, що згодом інтерпретується як непокора структурованим соціальним ролям. Така міфологема трансформується у психологічному дискурсі в уявлення про унікальну особистісну автономію — прагнення бути незалежним від зовнішніх обмежень та тиску. Розвиток особистості є неможливим без індивідуальної свободи. Це радикально повязані феномени людської екзистенції.

З юнгіанського погляду цей образ може бути прочитаний як вираз глибинних психічних сил, що прагнуть самовираження, творчості та особистісної цілісності. Ліліт у такому прочитанні символізує прагнення до самостійності, яке не може бути повністю підпорядковане соціальним нормам чи патріархальним очікуванням, тобто внутрішню частину психіки, що прагне свободи від зовнішніх обмежень. Це не просто протест у традиційному історичному сенсі, а психологічне прагнення до самості, яке є необхідним для розвитку індивідуальності.

За сучасними психоаналітичними інтерпретаціями, архетип Ліліт одночасно виступає критикою непродуктивних соціальних ролей, що примушують індивіда до залежності, примирення або самозречення, та як внутрішній імпульс автономії, що може спонукати людину до появи нових шляхів самоорганізації та творчої реалізації. У цьому розумінні Ліліт перестає бути лише історико‑міфологічним персонажем і стає універсальною психологічною структурою, що відображає потребу особистості вирватись із нав’язаних моделей поведінки, знайти свою автентичність та внутрішню силу.

Ліліт у юнгіанській традиції: архетип фатальної жінки та руйнівної аніми

У межах аналітичної психології Карла Густава Юнга образ Ліліт повністю вписується в символічне поле темної аніми, фатальної жінки та демонічної жіночої фігури, що посідає центральне місце у його концепції несвідомого. Ліліт функціонує як міфологічна форма тієї ж архетипної матриці, яка втілюється у фігурах Мелюзіни, Саломеї, змії, темної матері, відьми, сирени й руйнівної коханки — образах, що водночас приваблюють, загрожують, руйнують і ініціюють. У цій логіці Ліліт постає не як окрема персона, а як первинна структура психіки, що втілює конфлікт між потягом до цілісності та страхом перед несвідомим, між інстинктом і моральною свідомістю, між еротичною силою та загрозою психічної дезінтеграції.

Для Юнга жіночі демонічні образи ніколи не були лише негативними чи патологічними. Навпаки, вони відіграють фундаментальну роль у процесі індивідуації. У працях Psychology and Alchemy, Mysterium Coniunctionis, Alchemical Studies та Symbols of Transformation Юнг послідовно показує, що темна аніма — це не лише джерело страху або руйнування, а й вхід до несвідомого, який відкриває людині глибинні рівні психіки. Саме в цьому контексті Ліліт може бути осмислена як гранична форма аніми: не примирена, не «одухотворена», а первісна, інстинктивна, хтонічна. Вона не інтегрується легко, бо не прагне гармонії — вона вимагає кризи, трансформації, розпаду старих ідентичностей.

Юнг розумів аніму як внутрішній образ жіночого начала в психіці чоловіка, але водночас підкреслював, що вона є носієм колективних, доособистісних структур. Темна аніма з’являється у снах, міфах, казках і мистецтві як фігура, що зваблює, руйнує, веде до божевілля або смерті, але водночас пробуджує глибинну енергію трансформації. У цьому сенсі Ліліт є архетипним уособленням тієї сили, яку Юнг називав “daimonic” — демонічною, не в моральному, а в онтологічному сенсі: як стихійної, автономної сили психіки, що не підкоряється его. (Детальніше про архетип тіні можна прочитати у нашій статті: Архетип Тіні у живописі: аналітично-психологічний підхід Юнга)

Особливо показовим є юнгіанський аналіз змії як символу. Змія, що у багатьох культурах асоціюється з Ліліт, у Юнга є амбівалентним образом: вона втілює як мудрість, так і отруту, як сексуальну енергію, так і загрозу. В алхімічних трактатах, які Юнг ретельно досліджував, змія часто ототожнюється з prima materia — первісною субстанцією, хаотичною, небезпечною, але необхідною для народження філософського каменя. У цій символіці Ліліт стає жіночим аспектом первісного хаосу, тією силою, яка руйнує фіксовані структури, щоб уможливити нову форму буття.

Юнг неодноразово наголошував, що зустріч із темною анімою є небезпечною. Вона може призвести до психічної інфляції, одержимості, депресії або навіть психозу. Проте водночас ця зустріч є необхідною умовою глибокої трансформації. Ліліт, як гранична форма темної аніми, уособлює саме цей парадокс: вона є і загрозою, і ключем; і спокусою, і воротами до несвідомого. Її еротична сила не зводиться до сексуальності — це ерос як космічний принцип, що руйнує межі між свідомим і несвідомим, між «я» і «іншим».

Розвиваючи юнгіанську традицію, Марія-Луїза фон Франц надала цьому образу ще глибшого психологічного виміру. У своїх працях з аналізу казок і міфів вона описує темну жіночу фігуру як прояв автономної психічної енергії, що не може бути повністю асимільована свідомістю. Для фон Франц Ліліт є не просто демонічною спокусницею, а символом тієї частини психіки, яка не прагне інтеграції, бо існує поза моральною полярністю. Вона вказує на «невтримний імпульс життя», який проривається крізь культурні, релігійні та гендерні обмеження.

Фон Франц підкреслювала, що такі фігури з’являються у кризові моменти — як у колективному, так і в індивідуальному несвідомому. Вони є знаками переходу, розламу, ініціації. Ліліт у цьому сенсі стає психічним архетипом порогу, стражем між світами. Вона не дозволяє повернутися до попереднього стану; її поява означає, що стара ідентичність більше не працює. Саме тому вона викликає страх, але й притягує: у ній втілюється потенціал радикального оновлення.

З юнгіанської перспективи, відмова від Ліліт — тобто від темної, інстинктивної, неконтрольованої частини психіки — веде не до гармонії, а до неврозу. Придушена тінь не зникає, а повертається у спотворених формах: у нав’язливих фантазіях, проєкціях, колективних істеріях. Ліліт, як символ цієї тіні, вимагає не знищення, а усвідомлення. Вона є викликом его, яке прагне порядку й контролю, але водночас боїться хаосу, з якого походить.

Таким чином, у юнгіанській парадигмі Ліліт постає як архетип трансформаційної руйнації. Вона несе в собі темряву, але ця темрява є не порожнечею, а потенціалом. Вона не є антиподом світла, а його прихованим джерелом. Через Ліліт психіка стикається з власною глибиною, з тією частиною себе, яка не піддається раціоналізації, але без якої неможлива цілісність. Саме тому її образ продовжує резонувати в сучасній культурі: він нагадує, що шлях до самості пролягає не через заперечення тіні, а через її прийняття.

Філософія бажання та конфлікту

На рівні філософії психоаналіз, що розвивався внаслідок ідей Фройда та Юнга, розглядає Ліліт як символ вічної напруги між бажанням і обмеженням, індивідуальністю та соціальною нормою, свободою вибору та моральною відповідальністю. Якщо в традиційному міфі Ліліт відмовляється підкорятися (що символізує внутрішнє прагнення до свободи), то психологічно це може бути прочитано як конфлікт між індивідуальними імпульсами та тими обмеженнями, що накладаються суспільством, культурою або мораллю.

У сучасних психологічних та філософських інтерпретаціях образ Ліліт стає символом того, як несвідомі бажання та глибинні психічні імпульси протистоять соціальним нормам, які прагнуть їх обмежити. Це може бути прочитано як гендерний конфлікт, де Ліліт представляє ті аспекти жіночності (і ширше — людської суб’єктності), які не вписуються в традиційну мораль, і водночас — як символ самовизначення, що не зводиться до ролей і структур, нав’язаних інституціями.

Філософія самосвідомості та вибору в психоаналітичному контексті пов’язана з ідеєю інтеграції тіні: визнання і прийняття власних глибинних аспектів (часто неприйнятних або відкинутих) веде до розширення автономії, збагачення внутрішнього життя та здатності до морального вибору, що базується не лише на соціальних нормах, а й на власній цілісності. Ліліт у цій перспективі виступає як символ подолання внутрішніх та зовнішніх обмежень, актуалізації глибинних бажань і здатності стояти на власних психологічних ногах.

Сучасні інтерпретації Ліліт: феміністична автономія, психологічний символ і космічний контекст

Образ Ліліт у сучасній культурі — це не релігійно‑міфологічна демонеса чи фольклорний персонаж, а динамічний символ, що функціонує у ширшому культурному й ідеологічному просторі ХХ–ХХІ століть. Ліліт сьогодні часто тлумачать як архетип автономії, гендерного опору та самовизначення, що тісно пов’язано з розвитком феміністичної теології, гендерних студій та популярної культури. Її образ присутній у літературі, кіноматографі, музичних фестивалях, астрології та міській культурі, де він виступає як інструмент переосмислення гендерних конструкцій, психологічної цілісності та людини у відношенні до природи і космосу.

Ліліт у феміністичній теології та гендерних студіях

З кінця XX століття Ліліт стає однією з ключових фігур у феміністичній теології — напрямі, що переосмислює традиційні релігійні тексти з позицій гендерної рівності. Особливо впливовою є праця Джудіт Плас­кав «The Coming of Lilith: Toward a Feminist Theology» (1972), де авторка пропонує читати міф про Ліліт як символ жіночої автономії та опору патріархальним нормам. У класичному міфі Ліліт відмовляється підкорятися Адаму, і Пласкав використовує цю сцену як критичний коментар до гендерної ієрархії в релігійній традиції, стверджуючи, що її історія відображає потребу жінок у рівноправності та самовираженні в духовному житті.

Сучасні дослідження показують, що саме феміністичне переосмислення Ліліт у 1970‑х започаткувало новий спосіб трактування міфу не як демону, а як героїні опору. Це змусило переглянути теологічні і писемні традиції, де жіночі голоси були маргіналізовані. У феміністичному дискурсі Ліліт сьогодні — це не просто міфічний персонаж, а метафора неприйняття пригнічених жіночих голосів і претензія на автономію, що резонує із сучасними рухами за права жінок і сексуальних меншин.

Крім теології, Ліліт стала об’єктом аналізу гендерних студій, де її міф аналізують як приклад того, як історія жіночих образів була побудована під впливом патріархальних структур і як ці структури вплинули на репрезентацію жіночої особистості. Сучасні гендерні критики використовують цей міф, щоб демонструвати, як жіноче прагнення до самовизначення може бути «демонізоване» культурно, тоді як повторні реконструкції Ліліт у мистецтві і літературі — це спроби повернення жінки до позиції суб’єкта, а не об’єкта.

Ліліт як символ критики гендерних конструкцій

У популярній культурі Ліліт часто постає як символ критики традиційних гендерних ролей, що є важливою частиною сучасних культурних практик. Традиційний міф про Ліліт, який описує її як жінку, що відмовилась підкорятися Адаму, сьогодні розглядають не як «гріх» чи «зради», а як акт самовизначення і відмови підкорятися ієрархіям влади. Така інтерпретація особливо популярна у феміністичних колах і серед активістів, які бачать у Ліліт символ опору патріархату і норм, що обмежують жіночу автономію.

У сучасних публічних дискусіях цей образ часто використовується для критики гендерних стереотипів і нерівності, адже історія Ліліт «повертає» увагу до того, як патріархальні культури історично маргіналізували сильних жінок і забороняли їм проявляти автономію. Це включає не лише аналіз давніх текстів, а й сучасні літературні і культурні ремікси, де Ліліт виступає як героїня власного оповідання — вільна, незалежна від ролей, нав’язаних їй історією чи культурою.

Ліліт у літературі, кінематографі та графічних наративах

Сучасна література і медіа пропонують безліч варіацій образу Ліліт, що відповідають сучасним темам автономії та психологічної складності. Наприклад, образ Ліліт фігурує в різних творах популярної культури (романи, серіали, комікси), де її історію адаптують під сучасні гендерні ідентичності та соціальні конфлікти. У деяких серіалах і фентазійних серіях Ліліт постає як складний персонаж, що одночасно приваблює і відштовхує, пробуджує дискусії про сексуальність, свободу вибору і моральні межі — теми, які є ключовими для повернення до міфу у ХХІ столітті.

У кінематографі та ігрових наративах Ліліт також зустрічається як **архетип спокусниці й опору», що може бути інструментом критичного осмислення ролі жінки у суспільстві. Зокрема, її фігуру використано в фільмах жахів чи фентезійній міфології, де Ліліт має потужну автономію, суперечить традиційним уявленням про підпорядковану жіночність та викликає питання жаги свободи, що не вписується у патріархальні контексти.

Ліліт у музиці, фестивалях та популярній культурі

Сучасні культурні практики виходять за межі академічних дискурсів. Образ Ліліт використовується у назвах музичних проектів, іменах фестивалів та навіть у астрології. «Lilith Fair» — музичний фестиваль 1997–1999 років, створений як триб’ют жіночим артисткам, символізує солідарність і посилення голосів жінок у музиці, що важливо в контексті феміністичного руху за рівні можливості у культурній сфері.

У сучасній астрології поняття Black Moon Lilith інтерпретується як позиція в гороскопі, що символізує жіночу автономію, незалежність та внутрішню силу, часто асоціюється з готовністю відмовитися від соціально нав’язаних обмежень та ієрархій. Ці астрологічні інтерпретації набули популярності в езотеричних колах і серед тих, хто прагне психологічного саморозуміння через символічні структури.

Ліліт як символ поєднання темних і світлих аспектів психіки

Сучасна культура також розвиває образ Ліліт як символ психологічної цілісності, де темні та світлі аспекти особистості не протиставляються, а розглядаються як частини однієї внутрішньої структури. Цей підхід перегукується з психоаналітичними і юнгіанськими концепціями, але переноситься у художні та літературні інтерпретації, де Ліліт розглядається як уособлення внутрішнього конфлікту, бажання, автономії та прийняття повноти власної сутності. Такий символізм дозволяє говорити про цінність інтеграції всіх частин психіки — навіть тих, що традиційно маргіналізовані або репресовані.

Образ для осмислення відносин людини з природою та космосом

Окрім гендерної та психологічної символіки, Ліліт у сучасних інтерпретаціях також виступає як міфологема для осмислення відносин людини з природою, стихіями і космосом. Її ранні асоціації зі «штормовими вітрами» та нічними сутностями інколи переосмислюють у нео‑паганських, езотеричних і духовних традиціях, де Ліліт уособлює дику, вільну природу, непідкорену людському контролю, а також нерозривний зв’язок між тілом, земним і космічним. Це особливо помітно у сучасних художніх і літературних практиках, що використовують міфічні образи для розкриття духовних і екологічних тем.

Суперечності та критичні нюанси

Важливо зазначити, що сучасне трактування Ліліт не є уніфікованим. Деякі критики застерігають, що повна реабілітація Ліліт як ікони фемінізму може ігнорувати історичні контексти і складність її міфу, оскільки її традиційні асоціації з темрявою, спокусою та агресією все ще присутні у культурній пам’яті. Це створює напругу між реконструкцією міфу для сучасних ідеологічних цілей і збереженням історичної глибини символу.

У сучасній культурі образ Ліліт перестав бути лише демонічною чи містичною фігурою: він став потужним символом феміністичної автономії, критики гендерних конструкцій, психологічної цілісності та космічного зв’язку людини з природою. Її реінтерпретація у феміністичній теології, літературі, масовій культурі та астрологічних практиках демонструє, як міфологічний образ може еволюціонувати разом зі змінами в культурних цінностях і соціальних структурах. Ліліт сьогодні — це не просто міфологічний персонаж; це символ опору, автономії та повноти людського досвіду, який допомагає осмислити складні взаємини між статтю, владою, культурою і особистістю.

Ліліт як культурний феномен

Образ Ліліт є унікальним культурним феноменом, що поєднує міфологічні, релігійні, психологічні та естетичні шари. Від шумерських і аккадських текстів до сучасних феміністичних, психологічних та художніх інтерпретацій вона постає як символ автономії, внутрішньої сили, свободи вибору та конфлікту між індивідуальністю та соціальними нормами. Її багатошаровість робить Ліліт особливо цікавим об’єктом для академічних досліджень, оскільки кожна епоха надає їй нових значень, а її міфологічний архетип проявляється у літературі, живописі, кінематографі, музиці та популярній культурі.

Сучасна увага до Ліліт значною мірою зумовлена розвитком феміністичних студій та гендерної теорії, де її образ виступає символом жіночої автономії, опору патріархальним структурам і права на самовизначення. Водночас Ліліт продовжує виконувати роль психологічного архетипу, що дозволяє осмислити темні і світлі аспекти психіки, конфлікт між бажанням та обмеженням, а також процес інтеграції тіньових сторін особистості. Юнгіанська інтерпретація образу, хоча і не завжди присутня в академічному каноні, підкреслює її значення як джерела внутрішньої сили та потенційної деструктивності, необхідної для цілісного розвитку особистості.

З естетичної точки зору, Ліліт демонструє, як художники різних епох використовували її образ для дослідження психологічної напруги, еротичної провокації та соціальних конфліктів. Від середньовічної іконографії до символізму XIX століття та сюрреалістичного модернізму XX століття, Ліліт служить уособленням подвійного погляду — одночасно привабливого і тривожного, спокусливого і небезпечного. Ця подвійність робить її важливим об’єктом для аналізу того, як культура формує уявлення про жіночність, владу, мораль і свободу.

Актуальність теми Ліліт сьогодні особливо помітна у її сучасних інтерпретаціях, де вона постає як символ феміністичної автономії, критики гендерних стереотипів і психологічної цілісності. Ліліт демонструє здатність міфу адаптуватися до культурних змін і виконувати роль містка між традицією та сучасними соціальними дискурсами. Водночас, попри численні публікації та художні дослідження, її образ ще недостатньо систематично аналізовано у комплексі: поєднання міфології, психології, філософії та сучасної культури лишається перспективним напрямом для подальших академічних студій.

Тема Ліліт є цікавою також через її здатність змінювати функцію міфу від «демонізації» до «героїзації», перетворюючи архетип на активний інструмент культурного, психологічного та філософського осмислення. Вона дозволяє розглядати соціальні та індивідуальні конфлікти, питання свободи і морального вибору, а також відносини людини з природою і космосом. Таким чином, Ліліт є перспективним об’єктом для міждисциплінарних досліджень, де міф, культура, психологія та фемінізм взаємодіють у складній мережі смислів, що зберігає актуальність і в ХХІ столітті.

У підсумку, Ліліт — це не лише історичний чи художній символ, а живий архетип, здатний відображати сучасні культурні, психологічні та соціальні процеси. Дослідження її образу відкриває можливості для глибокого аналізу того, як міф, мистецтво і наука взаємодіють із соціальними змінами, культурними нормами та психологічними архетипами, роблячи її актуальною і значущою темою для академічного та популярного осмислення.