Роль образотворчого мистецтва у формуванні української національної ідентичності

Національна ідентичність є фундаментальним чинником існування нації, що визначає її унікальність серед народів усього світу. В Україні, вслід за відродженням мови, образотворче мистецтво відіграє ключову роль у процесі формування ідентичності, забезпечуючи візуальне вираження національних символів, світогляду, цінностей, історичних подій і культурних традицій. Ця стаття зосереджується на аналізі того, як українське образотворче мистецтво сприяє формуванню національної свідомості та культурної ідентичності. Не претендуючи охопити всіх митців, розглянемо вибрані твори, які, на наш погляд, є ключовими та відображають дух українства.

Символіка в українському мистецтві

Символіка завжди займала особливе місце в українському мистецтві, адже саме через символи митці передавали глибокі ідеї, національну ідентичність, віру, біль і надію. Українські художники, письменники, майстри декоративно-ужиткового мистецтва нерідко зверталися до образів, які через свою багатозначність ставали кодами для поколінь. Одним із найпоширеніших символів є дерево життя – архаїчний образ, що зберігся в народному мистецтві, наприклад, у вишивці, писанкарстві та іконописі. Дерево життя символізує зв’язок між поколіннями, вічність і відродження. У народних рушниках його часто зображають із гілками, що підіймаються догори, і корінням, що тягнеться вглиб землі, нагадуючи про нерозривність традицій і життєвої сили. Також українські вишиванки щедро насичені солярною символікою, яка також тягнеться з архаїчних часів та передає глибинні архетипи з покоління в покоління. Унікальні українські народні розписи, такі як петриківський і косівський, чудово відображають символи автентичної культури, передаючи через орнаменти і кольори унікальний світогляд та світосмак українського народу.

Ще одним визначним символом є калина – рослина, яка стала маркером української національної ідентичності. У творах Тараса Шевченка та інших класиків калина виступає уособленням дівочої краси, чистоти й любові до Батьківщини. У живописі калина часто постає червоною краплею серед засніжених пейзажів, нагадуючи про боротьбу, жертву і надію на краще майбутнє. Так, наприклад, у роботах Катерини Білокур можна побачити надзвичайно деталізовані оригінальні зображення калини, які акцентують увагу на гармонії людини з природою та красі простого сільського життя.

Особливе місце в українському мистецтві займають символи боротьби та незламності. Образ козаків із оселедцями та шаблями – уособлення національної гідності та героїзму. Наприклад, у картинах Сергія Васильківського козаки зображені в момент битви або під час відпочинку, але завжди з відчуттям сили й гордості.

Водночас з безмежною насолодою можемо дивитися на український пейзаж, що випромінює дух свободи, простоти та гармонії.

А в сучасному мистецтві боротьба за свободу України отримала нові символи. Так, у роботах Марії Примаченко, відомої художниці, що творила у жанрі примітивізм, символіка тварин і рослин трансформується в уявлення про доброту, мир і боротьбу добра зі злом.

Українське мистецтво також широко використовує кольори як символи. Наприклад, червоний колір у вишиванках і декоративному мистецтві асоціюється з любов’ю, життєвою енергією та боротьбою, а чорний – із землею та скорботою. Поєднання синього та жовтого кольорів у пейзажах – натяк на національний прапор, що увиразнює ідею свободи та єдності.

Роль релігійного мистецтва в національній свідомості

Іконопис в українському мистецтві — це не лише візуальне вираження релігійності, але й одна з ключових форм збереження та передачі національної ідентичності. З моменту прийняття християнства на Русі ікони стали не лише сакральними об’єктами, але й символами, що визначають українську культуру.

Одним із найвідоміших прикладів раннього українського іконопису є ікона Богородиці Одигітрії з Холма (XIII століття). Ця ікона, що, за легендою, була написана євангелістом Лукою, має унікальні риси: синтез візантійського стилю з місцевими народними елементами. Вона уособлює ідею захисту й опіки над українським народом, стаючи символом національної єдності у складні часи.

У період XIV–XVII століть іконопис набуває особливих рис, відомих як український стиль. Наприклад, бойківський іконопис, яскраво представлений в церкві святого Юра в Дрогобичі, відзначається багатством кольорової гами та увагою до деталей. Ікона «Страшний суд», що прикрашає цю церкву, вирізняється не лише своєю монументальністю, але й тонким використанням символіки: образи пекла та раю інтегруються в реалії тогочасного українського села.

Оранта в Софії Київській — це величний архитипний образ Богородиці, створений у XI столітті, який займає центральне місце в апсиді собору. Вона зображена з піднятими у молитві руками, що символізує її заступництво за людей перед Богом. Завдяки позі та вражаючому

монументальному стилю, Оранта отримала назву «Нерушима Стіна», адже вважалося, що вона захищає Київ та весь український народ від бід і ворогів. Мозаїка, виконана з використанням блискучої смальти золотого, синього та пурпурового кольорів, стала не лише витвором мистецтва, а й символом духовної непохитності та національної ідентичності. Оранта — унікальний приклад візантійського мистецтва, який пережив віки, залишаючись духовним серцем Софії Київської.

Києво-Печерська лавра стала осередком іконопису, що вплинув на всю Україну. Наприклад, ікона «Покрова Богородиці», поширена у XVII столітті, мала не лише релігійний, але й політичний підтекст. Богородиця часто зображувалася з козаками, які моляться під її покровом, що символізувало божественну підтримку у боротьбі за свободу.

Визначним явищем став твір Йова Кондзелевича «Вознесіння Богородиці» (XVIII століття). Ця ікона, створена для Манявського скиту, демонструє високу майстерність митця та тонке розуміння духовної символіки. Особливістю цієї роботи є поєднання традиційного іконописного канону з елементами барокової пишності, що відображає перехідні настрої епохи.

У ХХ столітті іконопис зазнає репресій з боку радянської влади, однак він залишається живим у діаспорі. Наприклад, роботи Петра Холодного, який емігрував до США, стали символом відродження іконопису серед українців за кордоном. Його «Христос-Пантократор» і «Богородиця з дитям» зберігають традиції української ікони, одночасно вносячи модерні риси.

Іконопис також відіграв важливу роль у Революції Гідності. У 2014 році митці створювали ікони в сучасній стилістиці, які стали символами спротиву. Наприклад, ікони Олександра Клименка поєднують традиційний образ Богородиці з новітньою історичною подією – митець творить ікони на дошках взятих з ящиків з-під боєприпасів.

Таким чином, іконопис в українському мистецтві є невід’ємною частиною формування національної свідомості. Через ікони передавалися не лише духовні цінності, але й історичні, культурні та політичні ідеї, що визначали ідентичність українського народу впродовж століть.

Шевченко і Козак Мамай як культурні архетипи

Образ Тараса Шевченка у мистецтві є втіленням національного духу та боротьби за свободу. Його портрети, створені українськими художниками, не лише відображають риси обличчя поета, але й передають символічне значення його постаті. Один із найвідоміших портретів Шевченка належить Івану Крамському (1871), де поет постає задумливим, із сумним поглядом, що втілює біль та надію національної боротьби. Цей портрет став канонічним і використовується в численних ілюстраціях, пам’ятниках та живописних інтерпретаціях.

Водночас, Козак Мамай — це архетип українського лицаря та втілення народної мудрості. Картини із зображенням Мамая широко розповсюджувалися як у селянських хатах, так і в оселях козацької старшини. Вони мали символічне значення: Мамай, що сидить під деревом із кобзою, символізує гармонію між фізичною силою, духовністю та природою. Типовими елементами таких картин є кобза, кінь, зброя та дуб — усе це має глибоке символічне значення, пов’язане з українським життям та боротьбою.

Наприклад, у картині “Козак Мамай” (анонімний автор, XVIII століття) козак зображений зі зброєю біля ніг і кобзою в руках. Його спокійний вираз обличчя контрастує із наявністю зброї, що символізує готовність до боротьби, але лише у разі необхідності. Подібні роботи передають ідею мирного, але сильного духом українця.

Творчість Шевченка як художника також заслуговує на увагу. Його серія гравюр “Живописна Україна” (1844) є цінним джерелом для розуміння української культури та побуту. У роботі “Дари в Чигирині” Шевченко зобразив історичну сцену з козацької доби, використовуючи деталі, що підкреслюють велич і трагічність історії України.

Поєднання Шевченка і Козака Мамая у культурній свідомості створює цілісний образ українця як людини духовної, мужньої та прив’язаної до своєї землі. Ці архетипи постійно відображаються у творах митців різних епох, включаючи роботи сучасних художників, які продовжують осмислювати ці образи через призму новітніх подій.

Українське мистецтво у кінця ХІХ-ХХ століттях

Українське мистецтво ХІХ-ХХ століть стало невід’ємною частиною боротьби за національну самобутність та культурне відродження. Художники цієї епохи відобразили у своїх роботах як історичну пам’ять, так і повсякденне життя українців, їхню духовність і зв’язок із землею.

Видатним представником ХІХ століття є Микола Пимоненко. Його картини “Святочне ворожіння”, “Колядки” передають колорит українського села, відображаючи традиції і обряди. У його роботах відчувається любов до української культури, а деталі, такі як одяг, музичні інструменти, архітектура, додають глибини й автентичності.

У ХХ столітті українське мистецтво зазнало значних трансформацій через історичні події, зокрема дві світові війни, революції та радянську окупацію. Однак, навіть в умовах репресій і цензури, художники продовжували створювати твори, що підтримували національну ідентичність. Казимир Малевич, засновник супрематизму, хоча і відомий як частина авангардного руху, був глибоко пов’язаний із українськими традиціями. Його ранні роботи, як-от “Селянський цикл”, відображають сільське життя та українські символи, що часто трактуються як повернення до коренів.

Іншим важливим митцем ХХ століття є Олександр Мурашко. Його картина “Дівчина в червоному капелюсі” стала символом української жіночності й краси. Мурашко також створював полотна на історичні теми, наприклад, “Похорон кошового”, які відображають козацьку епоху і її значення для національної пам’яті.

Михайло Бойчук, засновник “бойчукізму”, створив унікальний стиль, який поєднував елементи візантійської іконографії та модернізму. Його роботи, такі як “Урожай” та “Українка”, відображають ідеалізоване зображення українського села та прагнення до соціальної гармонії. Попри репресії, стиль Бойчука став однією з найбільш оригінальних сторінок українського мистецтва ХХ століття.

Доречно згадати ще раз геніальну Катерину Білокур, яка у своїх роботах “Цар-Колос” і “Квіти за тином” створила справжній гімн природі та землі. Її полотна, що зображують багатство української флори, передають духовну єдність людини і природи, характерну для українського світогляду.

У ХХ столітті важливим центром українського мистецтва стала Львівська школа, де працювали такі митці, як Ярослав Музика і Роман Сельський. Їх роботи вирізняються яскравим колористичним підходом і синтезом європейських модерністських течій із традиційними українськими мотивами.

Українське мистецтво ХІХ-ХХ століть демонструє виняткову здатність до збереження і переосмислення національної ідентичності через історичні виклики. Завдяки митцям, які через свої твори розкривали багатогранність української культури, образотворче мистецтво стало потужним інструментом національної свідомості та єдності.

Мистецтво і сучасність

Сучасне українське мистецтво продовжує відігравати важливу роль у формуванні національної ідентичності. У період Революції гідності мистецтво стало інструментом протесту і консолідації народу. Наприклад, мурали в Києві, створені українськими та іноземними художниками, транслюють ідеї свободи, єдності і культурної спадщини.

Сучасні художники, такі як Василь Цаголов і Алевтина Кахідзе, у своїх роботах звертаються до тем ідентичності, пам’яті і соціальної справедливості, використовуючи образотворчі засоби для осмислення складної реальності сучасної України.

Образотворче мистецтво відіграє важливу роль у формуванні української національної ідентичності, забезпечуючи візуальне вираження історичних, культурних і духовних цінностей. Від іконопису до сучасного мистецтва, від Шевченка до Примаченко, воно створює і підтримує уявлення про унікальність українського народу. У часи викликів, війни та катастроф мистецтво все ж залишається потужним інструментом для збереження і розвитку національної свідомості. Адже поки живе мистецтво – живе і душа.