Китайський живопис династії Сун

Епоха династії Сун (960–1279) стала без перебільшення знаковою для історії китайського живопису. Саме в цей період образотворче мистецтво остаточно перестало бути допоміжною частиною ритуалу чи декоративного оформлення. Воно перетворилося на самостійну інтелектуальну дисципліну, де зміст, стиль і техніка стали полем дискусій, трактатів і особистих пошуків. Сунський живопис — це вже не просто зображення речей, а спроба передати філософські уявлення про світ, про місце людини в природі та про безмежний внутрішній простір, прихований у звичних речах.

Навіть політична нестабільність, поділ країни та втрата північних територій не зупинили розвитку культури. Навпаки — як у Північній, так і в Південній Сун склалися розгалужені мистецькі осередки, кожен із власною стилістикою та концептуальними пріоритетами. У Північній Сун особливого значення набула імператорська Академія живопису — структурований за рангами, жанрами й темами художній центр, де працювали найкращі митці імперії. Тут розвивалися монументальні пейзажі шаньшуй, детальний живопис квітів і птахів, складні фігуративні композиції.

Після втрати Півночі мистецтво Південної Сун переорієнтувалося на камерніші, психологічно насичені образи. Пейзажі стають стриманими, умовними, живопис інтелектуалів — вільнішим, експресивнішим. Саме в цей час формується чаньський живопис із його демонстративною недбалістю, сміливими мазками й суто внутрішнім емоційним посилом. Сунська епоха заклала основи для подальшого розвитку китайської образної культури, поєднуючи в собі каліграфію, поезію, філософію та живопис у єдиний культурний контекст.

Живопис Північної Сун: академізм і монументальність

Період Північної Сун (960–1127) став справжнім золотим століттям монументального китайського пейзажного живопису шаньшуй. Саме тоді пейзаж остаточно оформився не лише як жанр, а як філософсько-естетична система — спосіб мислення, візуальний текст, у якому відображались уявлення про гармонію людини й піднебесної.

Провідну роль у формуванні академічної традиції відігравали імператорська Академія живопису при дворі в Бяньцзіні (сучасний Кайфен) та її численні художники. Тут закріплювалися стандарти жанрів, технік і сюжетів. Академічний живопис Північної Сун вирізнявся грандіозністю композицій, складною багатоплановою перспективою та майстерним моделюванням форм за допомогою тушевих розмивів і текстурних мазків.

У Цзунюань (980–1050)

У Цзунюань (980–1050) — один із найпомітніших майстрів релігійного живопису епохи Північної Сун, знаний як автор монументальних композицій на буддійські, даоські та міфологічні сюжети. Народжений у Байба, провінція Хенань, він зумів поєднати адміністративну службу з блискучою художньою кар’єрою, працюючи в системі імператорських заповідників. Особливу популярність здобув після виконання розписів кумирні Лао-цзи в горах Бейманьшан. У Цзунюань відомий також як майстер білого малюнка. Його мистецтво вражало сучасників тонким відчуттям релігійного символізму та виразною образністю.

Найбільше У Цзунюань уславився як майстер жанру гуй-шень — зображення божеств і безсмертних. Найвідомішим його твором є монументальний сувій «Свита прародителя династії, що складається з безсмертних», де перед глядачем постає велична процесія Нефритового імператора та 87 божественних супровідників, вбраних у розкішні шати, за канонами придворного парадного вбрання.

Ця композиція — водночас і витвір мистецтва, і візуалізація ідеологічного міфу про божественне походження імператорської династії Чжао, що активно підтримувався при дворі Чжень-цзуна.

У Цзунюань поєднав монументальність і сценічну урочистість із вишуканою деталізацією, надаючи кожній фігурі індивідуальності та характерного обрису. Завдяки цьому його живопис вважається зразком даоського ритуального мистецтва XI століття, що поєднував придворну естетику з релігійною містикою. Сьогодні його спадщина визнається фундаментальною для подальшого розвитку релігійного живопису в Китаї.

Го Сі (1023 — 1085)

Ми вже згадували фундаторів цього напряму у статті Китайський живопис від давнини до династії Сун — Лі Чена та його учня Фань Куана. Нагадаємо лишень, що саме Лі Чен сформував поетичну концепцію «туманних гір» і заклав основи м’якої «хмарної текстури» для передачі атмосфери. Його зимові краєвиди з одинокими деревами і обрисами гір у серпанку стали канонічними для наступних поколінь. Фань Куан, у свою чергу, підняв монументальний пейзаж на новий рівень. У своєму знаменитому сувої «Подорожні серед гір і струмків» він поєднав реалістично точне зображення природи з глибоким даоським символізмом. Його техніка «крапельного» штриха та «блокових» мазків передавала масивність і вагу гірських форм. В цій статті ми зупинемося детальніше на іншому учневі Лі Чена знаменитому Го Сі.

Го Сі — один із найвидатніших майстрів китайського живопису доби Північної Сун, автор, що сформував канон монументального шаньшуй та залишив по собі глибокий естетичний слід в історії східного мистецтва. Народився в повіті Веньсянь, нині провінція Хенань, і, попри брак відомостей про його походження, зумів стати центральною фігурою художньої сцени імперії. Навчавшись у Лі Чена, Го Сі не лише засвоїв, а й перевершив манеру вчителя, створивши власну, впізнавану стилістику, що поєднувала потужну архітектоніку форм з мінливою атмосферною глибиною.

Розквіт творчості Го Сі припав на період правління імператора Жень-цзуна, коли його запросили до імператорської Академії живопису в Кайфені. Тут митець швидко здобув визнання та обійняв високі посади в департаменті каліграфії, а згодом — при дворі Шень-цзуна.

Він працював над оздобленням палацових ширм, стін храмів і монументальних композицій, перетворюючи великі площини на візуальні притчі про природу, людину і Всесвіт. Відомо, що лише для палацу Сяодянь Го Сі виконав трьохпанельну ширму із пейзажами імператорських діянь, а для столичних храмів — серію велетенських гірських сувоїв, де окремі полотна сягали семи метрів у висоту.

Технічно Го Сі вдосконалив діагональну композицію, поєднуючи різні перспективні плани та збагачуючи живопис особливою манерою розмитих тушевих контурів і гнучких ритмів. Найбільш яскраво його майстерність проявилася у шедеврі «Рання весна», де митець вибудовує динамічну композицію через повторення мотивів скель, гір і порожнечі.

Го Сі використав світло-тіньові контрасти та напівпрозору атмосферу, що ніби обгортає ландшафт. Простір у цих картинах набуває особливої живої пластики — форми не статичні, вони пульсують, розчиняються в серпанку чи виринають із нього.

Пізні твори Го Сі, зокрема «Прояснення осіннього неба над камінням і долинами», демонструють його прагнення до ще більшої експресії, де елементи пейзажу взаємодіють із атмосферним середовищем, а простір вибудовується за законами зворотної перспективи. Такі композиції були не лише декоративними, а філософськими, втілюючи даоські уявлення про мінливість буття й єдність людини з природою.

Теоретична спадщина Го Сі закладена в трактаті «Ліньцюань гаочжі» («Високі записи про ліси та струмки»), укладеному його сином, де вперше систематизовано принципи побудови простору, використання перспективи, світла та композиційних прийомів у китайському ландшафтному живописі. Цей текст став основою подальших мистецьких шкіл і залишився еталоном для майстрів Східної Азії. Го Сі — це не лише художник-пейзажист, а філософ пензля, чия творчість уособила синтез академічної майстерності та глибокого духовного символізму.

Сюй Даонін (許道寧, 970–1052) – майстер пейзажного живопису

Сюй Даонін — видатний китайський майстер пейзажного живопису доби Північної Сун, який увійшов в історію образотворчого мистецтва як талановитий представник монументального шаньшуй та автор власної виразної стилістики. Народився він, за різними джерелами, у Хецзяні (сучасна провінція Хебей) або в Чан’ані, і хоча подробиці його юності залишилися невідомими, художник здобув класичну освіту в Імператорській академії живопису, навчаючись під керівництвом Лі Чена — одного з провідних пейзажистів свого часу.

Попри те що формально Сюй Даонін здобув медичну освіту, його мистецький хист швидко став відомим при дворі. Він продовжував працювати поза академічною системою, створюючи картини для власного задоволення та замовлень від аристократії, поступово здобувши репутацію оригінального майстра.

Основною темою його творчості були гірські пейзажі та сцени з народного життя. Сюй Даонін не лише досконало володів традиційними прийомами монументального живопису, а й намагався внести власні інновації.

Характерною рисою його стилю стало використання кількох гірських хребтів, розташованих у сувоях як по горизонталі, так і по вертикалі, що відрізняло його композиції від класичних схем Х століття. Художник поєднував контрастні графічні елементи переднього плану з напівпрозорими, м’якими розмивами далеких обрисів, досягаючи глибокого просторового ефекту.

Яскравим прикладом цієї манери є його відомий пейзажний сувій «Юй-фу ту» («Рибалки»), збережений у Галереї мистецтв Нельсона-Аткінса. У цій роботі майстер віртуозно комбінує динамічні мазки пензля, густі тушеві плями та тонке розмивання світла, відображаючи багатошаровий простір з рибальськими човнами, стрімкими скелями та серпанковим горизонтом. Завдяки золотистому тону шовку композиція сповнена осіннього настрою й прозорості повітря.

Сюй Даонін залишив по собі понад 130 творів, серед яких пейзажні сувої і великоформатні настінні композиції, що прикрашали зали імператорських резиденцій.

Його внесок у становлення пейзажного живопису Північної Сун важко переоцінити — він органічно поєднав академічні канони з особистим відчуттям гармонії природи, залишивши прикметний стиль, який вплинув на подальший розвиток китайського мистецтва.

Янь Венґуй (燕文貴, кінець X — початок XI ст.) — знаний творець сувоїв із багатоплановими краєвидами та храмами на тлі далеких гір.

Янь Венґуй — одна з визначних постатей раннього періоду Північної Сун, майстер панорамного пейзажу та один із перших живописців, хто заклав основи класичної системи просторового компонування у китайському шаньшуй. Про його життя відомо небагато, однак ім’я Янь Венґуя стало символом складної, багатопланової композиції та витонченого використання тональних переходів туші у сувоях, де головними героями ставали гірські масиви, старовинні храми, пагоди, бамбукові гаї та туманні ущелини.

Його пейзажі вирізнялися майстерним опрацюванням глибини простору. Янь Венґуй одним із перших запровадив прийом багатопланової побудови — коли передній план сувою заповнений масивними деревами, скелями чи групами фігур, а далі, через кілька «планів», на тлі розмитих гірських контурів з’являються архітектурні ансамблі або дороги, що губляться в серпанку. Завдяки цьому живопис набував ефекту поступового занурення погляду глядача углиб картини, створюючи відчуття безмежності.

Особливої уваги заслуговують його храмові краєвиди, де природне середовище гармонійно поєднується з архітектурними формами. В композиціях Янь Венґуя святині не нав’язують присутності, а мовби природно виростають із ландшафту, підкреслюючи даоську ідею єдності людини, архітектури й природи. Ця концепція надалі стала центральною в китайському пейзажному живописі.

На жаль, більшість його творів не збереглася до нашого часу в оригіналі, але численні копії, виконані в епоху Південної Сун та Юань, свідчать про популярність його стилю серед нащадків. Характерною рисою його манери було поєднання тонкої графічної лінії для передачі контурів з багатошаровими розмивами туші, що дозволяло майстерно моделювати об’єми гірських форм і дерев.

В історії китайського живопису Янь Венґуй увійшов як художник, що сформував образ «ідеального краєвиду» — місця спокою, усамітнення й філософських роздумів, де людина і природа постають в органічному, нерозривному зв’язку. Його творчість стала важливою ланкою між пейзажними традиціями пізньої Тан та монументальними композиціями Північної Сун, відкривши новий етап у розвитку китайської пейзажної естетики.

Лі Гун-лін (1049–1106)

Лі Гун-лін був одним із найяскравіших митців епохи Північної Сун, знаний як представник традиції веньжень-хуа — стилю художників-літераторів, для яких живопис був формою інтелектуального самовираження. Походячи з родини впливових чиновників і колекціонерів, Лі змалку зростав у світі мистецтва. Він блискуче склав іспити на найвищий вчений ступінь цзіньши та зробив успішну кар’єру, проте наприкінці життя, через хворобу, відмовився від посад і повернувся у рідні місця на схили Лунмяньшань.

Лі Гун-лін здобув славу в жанрі жень-у — зображення людських постатей і побутових сцен, віртуозно передаючи характер і стан героїв. Окреме місце в його творчості посіли образи коней, настільки вдалих, що його попереджали: мовляв, надмірне захоплення цією темою може зробити його схожим на власні малюнки. Пізніше Лі Гун-лін розширив свій репертуар, звернувшись до жанру шань-шуй — пейзажів гір і вод, де вміло поєднував натуралізм із поетичною умовністю.

Його манера поєднувала найкращі традиції класичних майстрів: він успадкував композиційні прийоми Хань Ганя, релігійні мотиви — від Ву Даоцзи, а ліричну мальовничу поетику — у Лі Чжао-дао. Завдяки цьому Лі Гун-лін здобув славу універсала, що володів як технікою академічного живопису, так і вишуканою імпровізацією. Його спадщина представлена творами на кшталт «Гірська садиба», «Табун на випасі» та «Печера, що поширює цвітіння», які залишаються взірцем образного мислення митців Північної Сун.

Цуй Бо (1050–1074)

Цуй Бо (1050–1074) — видатний художник династії Сун, один із ключових майстрів свого часу.
Народився 1050 року у Хаоляні (сучасна провінція Аньхой). Про його родину відомості відсутні. Рано переїхав до столиці Кайфену, де навчався в Академії живопису та став її художником наприкінці правління імператора Жень-цзуна (1023–1063). Згадки про його творчість містяться у трактаті Го Жосюя «Записки про живопис: що бачив і чув». Цуй Бо володів як станковим, так і монументальним живописом, створюючи храмові та палацові фрески. Працював у різних жанрах, зокрема шань-шуй (пейзажі) і жень-у (люди), найбільше відомий завдяки релігійним полотнам. У 1060–1070-х роках за дорученням імператора Шень-цзуна розписував даоські святині та палацові ширми.

За життя Цуй Бо створив 241 роботу, хоча збереглося близько десяти. Він відомий як майстер хуа-няо — жанру живопису птахів і квітів, зокрема цинь-няо (пернаті) і мо-чжу (бамбук).

Художник з глибоким розумінням звичок птахів і рослин працював у «вольній» і виразній манері, відрізняючись від більш стриманих попередників.

Стиль його робіт варіюється: сувій «Гуси на світанку на туманній річці» відзначається деталізацією і барвистістю, наслідуючи Хуан Цюаня, тоді як монохромна «Зимові горобці» виконана у легкій ескізній техніці, з передачею холодної атмосфери.

Найвідоміші полотна — «Пара сойок та заєць», що зберігаються в Національному палацовому музеї Тайбею. Картина передає живий і гумористичний сюжет — дві сойки лають зайця, що уособлює символіку щастя і любові у китайській культурі. Цей твір набув значення «подвійного щастя» (шуансі), що згодом стало поширеним мотивом у мистецтві Мін і Цін.

Застосування Цуй Бо символічних образів тварин і рослин у композиції хуа-няо закріпилося як традиційний художній прийом, який широко використовувався в пізніших епохах, зокрема в живописі Мін і Цін.

Чжан Дзедуань (1085–1145)

Чжан Дзедуань (1085–1145) — видатний майстер побутового живопису доби Північної Сун, який залишив помітний слід в історії китайського мистецтва, попри те, що до наших днів дійшов лише один його достеменно відомий шедевр. Народжений у провінції Шаньдун, молодим перебрався до столиці Кайфен, де здобув фахову художню освіту й отримав місце в Академії живопису за імператора Хуейцзуна — великого шанувальника мистецтва. Після захоплення Кайфена чжурчженями й падіння Північної Сун у 1127 році Чжан Дзедуань вирушив на південь, до нового центру імперії Ліньаня (нині Ханчжоу), де продовжив творчу діяльність при дворі Південної Сун.

Його ім’я увійшло до історії завдяки знаменитому сувою «Вздовж річки під час свята Цінмін» (Цінмін шан хе ту) — монументальній панорамі міського життя Кайфена в дні весняного свята Цінмін. Цей унікальний твір, визнаний візуальною енциклопедією побуту, ремесел і міської культури епохи Сун, вражає надзвичайною деталізацією та динамічністю композиції.

На сувої завдовжки понад п’ять метрів майстер відобразив понад пів тисячі персонажів, десятки тварин, човнів, возів і будівель.

Чжан Дзедуань віртуозно передав не лише побутові сценки, а й складну структуру міського середовища: передмістя, стіни, квартали, ринки, вулиці, переповнені перехожими, крамарями, паланкінщиками, візниками та чиновниками.

З особливою увагою він зобразив архітектуру — прямі лінії дахів і балок контрастують із живими, вигнутими лініями людських і тваринних фігур.

Його сувій став визначним прикладом цзяньчжу-хуа — «живопису будівель», заклавши еталон композиції для подальших поколінь художників.

Ця робота — не просто мальовнича сцена свята, а візуальний документ доби, який поєднує художню вишуканість із етнографічною точністю.

Чжао Цзі : митець на троні і трагедія династії Сун

Один із найяскравіших і водночас трагічних імператорів Китаю — Чжао Цзі, відомий під посмертним іменем Хуейцзун. Він народився у 1082 році, ставши одинадцятим сином імператора Шеньцзуна. Після смерті брата у 1100 році несподівано для себе зійшов на престол, ставши володарем династії Сун. На відміну від своїх попередників, Хуейцзун більше переймався мистецтвом і поезією, ніж військовими справами, що в підсумку й стало фатальним для імперії.

Імператор-художник і реформатор придворного мистецтва

Чжао Цзі був не лише тонким знавцем живопису, каліграфії, музики й антикваріату, а й сам створював твори мистецтва. Він винайшов каліграфічний стиль «Струнке золото», активно колекціонував твори старих майстрів і зібрав за життя близько шести тисяч картин. За його правління було організовано придворну Академію живопису з жорсткими іспитами для художників, що зрівнювалися з чиновницькими екзаменами.

Саме за Хуейцзуна придворний жанр «квіти і птахи» досягнув апогею, а імена таких майстрів, як Цуй Бо, назавжди закарбувалися в історії. Окрім живопису, імператор був поетом, музикантом, знавцем чаю і автором трактатів з даосизму й медицини.

Політичні помилки і катастрофа династії

Зовнішня політика Хуейцзуна виявилася катастрофічною. Прагнучи позбутися загрози з боку держави Ляо, він уклав союз із чжурчженями. Та після знищення Ляо нові союзники стали ворогами: 1125 року чжурчжені атакували Кайфен. Переляканий імператор зрікся престолу на користь сина, однак це не врятувало ситуації.

У 1127 році столицю захопили, імператора і його двір взяли в полон — сумнозвісний «Інцидент Цзінкан». В ув’язненні Хуейцзун провів останні дев’ять років свого життя в ганьбі та приниженні, отримавши зневажливий титул «герцог Хунде».

Спадщина

Попри драматичне завершення правління, ім’я Хуейцзуна назавжди лишилося в історії китайського мистецтва. Саме за нього склався остаточний канон придворного живопису Північної Сун. Його картини на теми птахів і квітів, каліграфія та колекція творів мистецтва стали зразками для наступних поколінь, а реформи придворної Академії визначили стандарти для митців імператорського Китаю на століття вперед.

Отже, живопис Північної Сун — це епоха високого академізму, монументальних композицій і теоретичних трактатів, що заклали класичні канони китайського пейзажного мистецтва на віки вперед.

Чаньський живопис XII–XIII ст

Чаньський живопис XII–XIII століть — один із найяскравіших і водночас найбільш експресивних напрямів китайського мистецтва, що постав на перетині живопису, філософії та буддійської практики чань. На відміну від академічного живопису двору, що тяжів до монументальних панорам і пишних деталей, чаньські майстри працювали швидко, невимушено, тушшю на папері або шовку, передаючи не стільки вигляд речей, скільки їхню суть і внутрішній стан. У цих картинах важливим ставав не сюжет, а настрій, порожнеча, дотик пензля — як слід думки чи момент прозріння.

Покоління митців, що працювали в цей період, не тільки відточували нові техніки, а й докорінно переосмислювали функцію живопису, перетворюючи його на засіб духовного пошуку. Су Дунпо сформулював ідеї, які дали старт цьому руху, Муксі став його культовою постаттю, а Лян Кай і Чень Жун довели експресивність тушевого малюнка до межі. Чаньський живопис об’єднав поетів, художників, ченців і мислителів, перетворивши зображення на продовження стану душі.

У цьому розділі — про ключові постаті доби: реформатора живопису й каліграфа Мі Фу, бамбукового поета Вень Туна, камерного романтика Ма Ліня, майстра глибоких туманних пейзажів Ся Гуя, експресіоніста Лян Кая, містичного Чень Жуна та інших художників, які змінили уявлення про китайський живопис і залишили вплив на мистецтво Східної Азії на століття вперед.

Су Дунпо (1037–1101) — поет, філософ і реформатор китайського живопису

Су Дунпо , відомий також як Су Ші, — одна з найяскравіших постатей епохи Північної Сун, який увійшов в історію Китаю не лише як видатний поет, філософ і державний діяч, а й як реформатор живопису. Су Дунпо став ідеологом і теоретиком так званого живопису літераторів (веньжень хуа) — мистецького напряму, що протиставлявся академічному живопису за офіційними канонами. Для Су Ші малюнок був не стільки відображенням натури, скільки способом передати думку, настрій і внутрішній світ митця.

Основною ідеєю Су Дунпо було те, що справжній художник не зобов’язаний досконало володіти технікою, важливіше — його вміння вкласти в роботу емоцію і філософське осмислення побаченого. Це він проголосив принцип: «У живописі слід виражати серце, а не форму». Су Дунпо активно малював тушшю, створюючи імпровізовані ескізи, сповнені символіки та особистого сенсу.

Одним із найвідоміших його живописних творів є картина «Дерево і скеля», яка стала знаковою для всієї традиції веньжень хуа. На ній зображено старе, криве дерево, що вперто тримається серед кам’яних брил. Цей образ сприймався як метафора непохитного характеру справжнього вченого та мудреця, який, попри всі життєві випробування, залишається вірним своїм принципам. Картина виконана стриманою тушшю, без кольору, з лаконічною лінією та простим, але емоційно насиченим композиційним рішенням. Вона вражає філософською глибиною та схожістю з каліграфією, що було характерною рисою стилю Су Дунпо.

Його живопис і теоретичні праці мали величезний вплив на подальший розвиток ченського живопису та літераторської школи, надихаючи художників наступних поколінь на експресивне, внутрішньо вільне мистецтво, де кожна лінія має не тільки форму, а й думку.

Муксі (Муці, Mu Qi, 牧谿)

Муксі (Мусі, Муці, буддійське ім’я Фачан) — легендарний художник кінця епохи Південної Сун і початку династії Юань, який увійшов в історію як один із найвпливовіших майстрів чаньського живопису. Народившись у Сичуані, він обрав шлях монаха й творчість перетворив на форму медитативної практики.

Його роботи відзначаються граничною свободою та невимушеністю, що повністю відповідає естетиці дзен. Мазки Муксі — це не академічні вправи, а безпосередній прояв стану свідомості митця, спроба відобразити сутність речей, не обтяжену деталями чи декоративністю.

Основна тематика його живопису — фігури святих, тварин, пейзажі без людей, очерет, бамбук, гори в тумані. Проте справжню славу митцю принесли саме лаконічні тушеві роботи в експресивній манері.

Одна з найвідоміших — «Шість хурм» — вважається каноном дзен-естетики, де у простих формах закладено глибоку філософську алегорію про гармонію, порожнечу і присутність.

З-поміж інших відомих його творів — «Два гарбузи», «Мавпа», «Три гранати», «Ластівка і бамбук», які поєднують простоту, внутрішню напругу і природну грацію.

Особливо цінували Муці в Японії, де його картини стали частиною національних скарбів і найвпливовішим взірцем для формування японського монохромного живопису суйбокуґа. Після реставрації Мейдзі та відкриття для світу храму Дайтоку-дзі в Кіото, де зберігалися розписи Муці, його роботи набули європейського та американського визнання. Західні дослідники називали його «китайським Рембрандтом», а східні знавці — «майстром дзен у пензлі». Його мистецтво — це не ілюстрація, а живий слід миттєвого осяяння.

Мі Фу (1051–1107) — геній пензля і каліграфії, реформатор живопису Північної Сун

Мі Фу — одна з найяскравіших і найбільш ексцентричних постатей китайського живопису та каліграфії епохи Північної Сун. Походив із родини купців і з ранніх років виявив винятковий талант у каліграфії, а згодом і в живопису. Він став одним із провідних представників літераторської школи живопису (веньжень хуа), проповідуючи ідею, що образотворче мистецтво має бути передусім вираженням думок і почуттів художника, а не лише копіюванням натури чи слідуванням академічним канонам. З юності поринув у колекціонування та реставрацію старожитностей, що згодом зробило його авторитетним експертом і тонким знавцем класичного мистецтва. Незалежне фінансове становище дозволило йому уникнути придворної кар’єри й присвятити життя творчості, дружбі з поетом Су Ші та участі в русі веньжень-хуа — «живопису інтелектуалів». Мі Фу рано став легендарним персонажем — завдяки колекційній пристрасті, віртуозному копіюванню старих майстрів і схильності до екстравагантних вчинків, на кшталт носіння одягу часів Тан і роботи пензлем зі стебла трави.

Як художник він увійшов в історію завдяки оригінальному «туманно-хмарному стилю» пейзажного живопису, де форми розчиняються в атмосфері м’яких тушевих розмивів і крапкових мазків, створюючи ефект присутності серед гірських далей і туманів. Його роботи, зокрема сувій «Весняні гори і сосни», виконані свідомо «недбалою» манерою, яка маскувала бездоганне володіння пензлем. Відомий винайденням «безкісткового методу» мейгу-хуа — живопису тушшю без чітких контурів, де зображення формується серіями крапок і розмивань. Мі Фу зробив великий внесок у каліграфію, розробивши низку експресивних почерків і стилів письма.

Особливе місце у спадщині митця посідає трактат «Хуа ши» («Історія живопису») — перший у китайській традиції текст, що поєднує мистецтвознавчу теорію, поради з реставрації, атрибуції картин, оцінки майстрів минулого й міркування про духовну суть живопису. Мі Фу заклав основи «південного» інтелектуального пейзажу та закріпив принцип спонтанності й натяку як найвищих художніх якостей, що надихали наступні покоління живописців Південної Сун і Чаньської школи.

Мі Фу уславився як новатор техніки пензля, використовуючи надзвичайно легкі, вільні мазки, плями і крапки туші, яким сам надав поетичну назву «точки Мі» (Мі дянь). Саме цей метод дозволяв йому створювати неймовірно атмосферні пейзажі, насичені м’якими туманами, далекими гірськими вершинами і дзеркально чистими озерами. Мі Фу вважав, що у природі немає прямих ліній і статичних форм, тому й у живописі лінія має бути гнучкою, живою, з акцентом на внутрішню енергію та ритм.

Вень Тун (1019–1079) — майстер «живопису інтелектуалів» та бамбукових образів

Вень Тун — один із провідних представників художнього руху «веньженьхуа» (живопис інтелектуалів) часів династії Сун, який віртуозно поєднав у своїй творчості живопис, літературу та каліграфію. Народжений у місті Юнтай, Вень Тун отримав класичну конфуціанську освіту, склавши імператорський іспит на ступінь цзіньши, що відкрило йому шлях до державної служби. Довгі роки працював губернатором у Хучжоу, де потоваришував з літературним генієм Су Дунпо та митцем Мі Фу — разом вони заклали основи вільного живопису поза академічними правилами, що сповідував ідею духовної свободи та індивідуального самовираження.

Особливе місце у творчості Вень Туна посіло зображення бамбука — не просто рослини, а давнього символу витримки, шляхетності та гнучкості людського духу. Його сувої з монохромними бамбуковими заростями виконані тушшю різної насиченості, а композиції вирізняються винятковою витонченістю та динамікою лінії. Ці твори стали еталоном жанру і справили вирішальний вплив на всю подальшу традицію китайського живопису «бамбука тушшю».

Окрім живопису, Вень Тун був знаним поетом. Його вірші, написані у жанрі ліричних елегій, присвячені природі, повсякденним подіям, власним роздумам і навіть домашнім улюбленцям, зокрема в поемах «Життя у деревні» та «Золотиста мавпа». Хоча каліграфічні праці митця не збереглися, його творчий спадок продовжує вважатися зразком інтелектуального живопису, де кожен мазок і рядок наповнені особистим переживанням і філософською глибиною.

Ма Юань (*1160–1225) — майстер «однокутових композицій»

Ма Юань — один із найвидатніших художників Південної Сун, чия творчість стала уособленням витонченого пейзажного живопису двірської академії. Він працював при імператорському дворі в Ханчжоу, входив до академічної школи живопису та став автором неповторного стилю так званої «однокутової композиції». У таких роботах головні елементи пейзажу концентрувалися в одному з кутів, залишаючи решту полотна порожньою, наповненою туманами, небом чи водною гладдю, що створювало відчуття безмежного простору і тиші.

Серед найзнаковіших творів Ма Юаня виділяють сувій «Качки біля скелі під деревом», де дві водяні птахи мирно дрімають біля підніжжя старого дерева, оточеного легким туманом. Інший його шедевр — «Цвітіння персика» — зображає подих весни і пахучий до бестями цвіт персика.

Найбільш поетичною вважається робота «Танці та співи по дорозі», де самотній мандрівник із музичним інструментом іде вузькою стежкою, вглиб композиції, оточений величною природою. Ця сцена — ідеальний приклад поєднання пейзажу з філософською алюзією, притаманною мистецтву Південної Сун.

Ма Юань створив також «На стежині весною», де м’які туманні схили, старі дерева й одинокий човняр чи мандрівник, зображені з глибоким психологічним підтекстом, символізують миттєвість життя і непостійність людських прагнень.

Стиль Ма Юаня відзначався лаконізмом, витонченістю тушевих мазків і тонким відчуттям настрою. Його живопис став візитівкою Південної Сун і справив великий вплив на японське мистецтво, зокрема на школу суйбокуга (монохромного пейзажу тушшю).

Ма Лінь (馬麟, XIII ст.)

Ма Лінь — видатний китайський живописець епохи Південної Сун, син і послідовник уславленого Ма Юаня, представник придворної академічної школи. Продовжуючи традицію родини, він навчався у батька та працював при імператорському дворі за правління Нін-цзуна. Через популярність Ма Юаня, довкола імені Ма Ліня виникали сумніви — деякі джерела стверджували, що частина його робіт могла бути створена самим батьком на підтримку кар’єри сина.

Попри це, кілька картин Ма Ліня мають виразну творчу самобутність. Зокрема, сувій «Тихо слухаючи звуки вітру серед сосен» вирізняється неординарною побудовою простору, з двома масивними соснами на передньому плані, що наче виходять за межі картини.

Окремий інтерес становить «Пахуча весна після дощу», камерний пейзаж, сповнений неспокійного настрою і відчуття тривоги, що відбивав суспільні настрої після вторгнення чжурчженів.

Ма Лінь також залишив серію портретів легендарних правителів Китаю, серед яких трактування образу Фусі стало канонічним для китайської культури. Не менш майстерно художник працював у жанрі хуа-няо (живопис квітів і птахів), про що свідчать такі твори, як «Мандаринова зелень», що відзначається тонкою натуралістичною технікою. Творчість Ма Ліня зберегла риси манери Ма Юаня, але водночас виявила в авторі самобутнього митця зі здатністю до емоційного психологізму та експериментів у композиції.

Ся Гуй (夏珪, бл. 1195 — після 1224)

Ся Гуй — один із найвидатніших майстрів пейзажного живопису епохи Південної Сун, який разом із Ма Юанем сформував так звану школу Ма-Ся, що стала взірцем для китайського живопису наступних століть. Працював при імператорському дворі в Академії живопису в Ханчжоу за правління імператора Нін-цзуна.

На відміну від монументальних панорам Північної Сун, Ся Гуй створював камерні, емоційно забарвлені композиції з асиметричним розташуванням об’єктів, де часто головна деталь зосереджувалась в одному з кутів сувою, а решта простору залишалася напівпорожньою, заповненою серпанком чи водяною гладдю. Його роботи, виконані здебільшого у техніці монохромного живопису тушшю, вирізнялися надзвичайною майстерністю в передачі атмосфери, гри світла і туману, в поєднанні легких розмивів із виразною графічною лінією.

Найвідоміший твір Ся Гуя — «Чистий і далекий вигляд гір і вод» (Шанхайський музей) — справжній шедевр інтимного пейзажу, де кілька човнів біля стрімкого берега і неясні контури гір на задньому плані створюють відчуття безкрайнього простору й спокою. Техніка художника — «великий сокирний мазок» (дафупі цунь) — віртуозно передає фактуру скель і дерев, додаючи природності композиції.

Пейзажі Ся Гуя позначені мінімалізмом і внутрішньою поетикою. Вони не тільки відображали природу, а й передавали стан душі — меланхолійне споглядання світу в його природній красі й плинності. Цей стиль глибоко вплинув на японський суйбокуґа (живопис тушшю) та чаньський живопис. Творчість Ся Гуя — взірець лаконізму і глибини образу в китайському мистецтві.

Лян Кай (梁楷, бл. 1140 — після 1210)

Лян Кай — один із найяскравіших і найекспресивніших художників епохи Південної Сун, майстер монохромного живопису тушшю та провідний представник чаньського живопису. Він працював при імператорському дворі у Ханчжоу, здобувши найвищий придворний ранг — «Золота поясна пряжка», однак згодом залишив службу, обравши життя відлюдника в монастирях на захід від Ханчжоу.

Лян Кай став відомий своїми спонтанними, вільними мазками, що дозволяли миттєво передати настрій, характер персонажа чи настрій пейзажу без зайвих подробиць. Він працював у манері се-і («писання думок»), де головне — вираз емоції та духовного стану. Найвідоміші його твори — «Будда Шак’ямуні, що спускається з гори», «Монах рве сутру». Вони вирізняються грубими, на перший погляд недбалими, але напрочуд точними мазками, що створюють живу, динамічну форму.

Його картина «Монах рве сутру» — класика китайського живопису: картина виражає ідею про те. що навіть сутра може створювати залежність, а відтак ставати на заваді просвітденню. Тому один з патріархів Хуейне – рве стуру без жодного жалю.

Лян Кай став символом вільного духу чаньської естетики, де миттєвий імпульс і енергія пензля важливіші за формальні правила.

Його стиль мав колосальний вплив на китайський і японський живопис, особливо на школу суйбокуґа у Японії. Твори Лян Кая цінували не за зовнішню красу, а за здатність передати «подих дао», миттєве осяяння істини в кількох нечітких мазках.

Чень Жун (陳容, бл. 1200 — після 1266) і містика образу дракона

Останнім великим майстром епохи Сун став Чень Жун — поет, чиновник і даос. Він прославився зображеннями драконів, які випливали з хмар і води. Митець застосовував експериментальні техніки — тушеві заливки тканиною, бризки і навіть обдув туші, створюючи живопис як містичний акт.

Чень Жун — один із найоригінальніших художників династії Сун, знаний як майстер містичного образу дракона в китайському живописі. Його творчість повністю проникнута даоською філософією та уявленням про дракона не лише як міфічну істоту, а як втілення всесвітньої енергії дао — мінливої, неосяжної й водночас гармонійної. Особливість картин Чень Жуна полягала у бурхливій, майже стихійній техніці. Він експериментував із тушшю: бризкав її, розмивав водою, накладав широкі, ламані мазки, створюючи ефект динамічного руху та мерехтіння форм, ніби дракон виринає з туману чи водяного пилу.

Його знаменитий сувій «Дев’ять драконів» (1244, Національний палацовий музей, Тайбей) — культовий твір, де дракони постають як живі хвилі, клуби туману, відлуння грому. Це не просто образи міфічних істот, а уособлення стихій, непідвладних людині, але з якими вона прагне знайти єдність. Саме Чень Жун надав образу дракона містичного символізму — як посередника між людиною і дао, живою енергією космосу.

Живопис Південної Сун: інтимні пейзажі та чаньський експресіонізм

Після драматичного падіння Північної Сун у 1127 році, коли чжурчжені захопили столицю Кайфен, мистецьке життя імперії перемістилося на південь, до Ханчжоу — нової столиці династії Південна Сун. Цей період, позначений політичною вразливістю й відчуттям втрати батьківщини, дав поштовх абсолютно новій естетиці у китайському живописі, де переважати почали камерність, поетичність і філософська рефлексія.

Саме в Ханчжоу сформувалася так звана школа Ма-Ся — від імен двох найвизначніших майстрів доби: Ма Юаня та Ся Ґуя. Їхня манера вирізнялася композиційною побудовою за принципом «одного кута»: основний сюжет розташовували в одній частині картини, тоді як простір довкола залишали порожнім. Ця порожнеча мала не лише декоративну, а й концептуальну роль — у ній уособлювалася ідея нескінченного, невимовного, того, що виходить за межі видимого світу. Такий прийом дозволяв створити відчуття безмежного простору, де глядач сам доповнював уявою те, що виходило за межі сувою.

Ма Юань(1160 — 1225)

Ма Юань — один із найяскравіших майстрів епохи Південна Сун, нащадок славетної династії придворних живописців. Народжений у родині художників у сучасній провінції Шаньсі, він продовжив родову традицію, вступивши до імператорської Академії живопису. За життя дослужився до поважного титулу дайчжао — митця, що перебував у постійному очікуванні імператорських розпоряджень. Працюючи при дворі Ханчжоу, Ма Юань сформував виразно інтимний, камерний пейзаж, що поєднував романтичну поетичність з філософською відстороненістю. Він уславився технікою «однокутової композиції», де основний сюжетний акцент — дерево, пагода, човен чи постать мудреця — зосереджувався в одному з кутів полотна, тоді як решта простору занурювалася в туманну порожнечу, що слугувала метафорою невидимого і нескінченного. Найкращі зразки цього стилю — сувої «Весняна прогулянка по стежці» та «Місячна ніч на озері», де людина губиться в неосяжності природи.

Ма Юань не обмежувався лише пейзажем. Його роботи в жанрі хуа-няо — «квіти і птахи» — відзначалися тонкою каліграфічною лінією та витонченою композицією. Він удосконалив особливий метод зображення сосен, де гілки виконувалися штрихами, схожими на вигнутий залізний дріт, а листя — тонкими, енергійними рисками. У пейзажах широко застосовував тушеві розмиви, крапельну техніку та графічний малюнок. Ма Юань охоче звертався до сюжетів «милування природою», де показував самотню постать на тлі гір чи річкових далечин — сцени, що відображали дух чань-буддизму.

Вершиною його майстерності вважається сувій «Пісні на честь врожаю» — святковий пейзаж із горами, які зникають у хмарах, і дрібними постатями людей, де контраст грандіозності природи і мініатюрності людського буття стає художнім прийомом. Пізніше Ма Юань звертається до впливів «туманно-хмарного стилю» Мі Фу і Мі Юженя, про що свідчать твори на кшталт сувою «Сніг», де образи розчиняються в повітрі, залишаючи лише кілька графічних акцентів. Саме цей баланс між лаконізмом, порожнечею й каліграфічною виразністю зробив Ма Юаня одним із головних представників Школи Ма-Ся, а його творчість — зразком естетики пізньої Південної Сун.

Мі Южень(1074–1153)

Мі Южень — талановитий китайський художник і каліграф епохи Південної Сун, син уславленого Мі Фу, який успадкував від батька не лише технічну майстерність, а й творчу свободу. Народжений у Тайюані, він здобув початкову мистецьку освіту в родині, а згодом працював у Кайфені та при дворі імператора Хуейцзуна. Після падіння Північної Сун переїхав на південь і, попри державну службу, продовжував активно займатися живописом. Мі Южень відомий своїм внеском у розвиток «туманно-хмарного стилю» шаньшуй, який, за аналогією до імпресіонізму, акцентував на передачі настрою, атмосфери і мінливого стану природи через розмиті плями туші, без попередніх начерків.

Його знаковий прийом — робота «краплями з пензля» — дозволяв створювати на шовку і папері образи гір і вод у хмарах, де густі мазки поєднувалися з прозорими розмивами, а простір ставав майже безмежним. На відміну від західних імпресіоністів, Мі Южень прагнув не просто зафіксувати миттєве враження, а передати відчуття одухотвореної природи, її внутрішню сутність, очищену від усього зайвого. Пейзажі Мі, як-от відома композиція «Чудеса в Сяосянь», вражають стриманою емоційністю та майстерно вибудуваною просторовою ілюзією. Він перетворив тушевий живопис на засіб філософського споглядання, закріпивши своє ім’я серед найвидатніших майстрів Південної Сун.

Чжао Менцзянь (趙孟堅, 1199 —1295)

Чжао Менцзянь (1199–1295) — яскрава постать у культурному житті пізньої Південної Сун, художник-аристократ, що поєднував кар’єру чиновника з витонченою творчістю. Походив із імператорського роду Чжао, а отже, належав до привілейованого прошарку, де освіта, поезія й живопис були не просто заняттям, а способом мислення. Після здобуття вищого ступеня цзіньши у 1226 році, Чжао Менцзянь служив на відповідальних адміністративних посадах, зокрема суддею області Яньчжоу, що нині охоплює мальовничі райони провінції Чжецзян. Утім, справжню славу йому приніс не чиновницький чин, а мистецтво.

Чжао Менцзянь уславився як майстер камерного монохромного живопису тушшю, віртуозно працюючи в жанрі хуа-няо та в пейзажі. Найбільшого розквіту його стиль досяг у зображеннях квітів, передусім нарцисів — його улюбленого мотиву, який він перетворив на самостійний жанр. Композиції Чжао Менцзяня вирізняються стриманістю, лаконізмом, графічною чистотою та філософською наповненістю.

Художник був одним із так званих «Трьох друзів зими», разом із майстрами, що оспівували й зображували бамбук, сливу та сосну — символи стійкості, шляхетності й духовної витримки.

Його відомий сувій «Нарциси», що зберігається у Тяньцзінському музеї, — класичний приклад цієї традиції: мінімалістичне за засобами, але багате за емоцією й підтекстом зображення рослин на тлі порожнечі, де кожен мазок є актом медитативного переживання. Творчість Чжао Менцзяня — це водночас продовження високих сунських традицій і передчуття тієї дзен-естетики, що стане домінантою в китайському та японському мистецтві наступних століть.

Су Ханьчен (1101–1161)

Су Ханьчен (1101–1161) — один із найяскравіших представників придворного живопису епохи Сун, знаний майстер жанрових сцен і дитячих образів, який залишив помітний слід у мистецтві імператорських майстерень. Народився в Кайфені, тодішній столиці імперії, у родині без аристократичного походження, але завдяки винятковому таланту до живопису з юності привернув увагу заможних покровителів. Його художня кар’єра почалась із виконання приватних замовлень, а вже у 1119 році імператор Хуейцзун запросив Су Ханьчена до імператорської Академії живопису, де той швидко здобув визнання.

Особливою сферою його роботи стало створення буддійських образів для храмів та монастирів. Хоча монументальні розписи Су Ханьчена не збереглися, його станковий живопис залишив низку витончених творів, що репрезентують світ придворного побуту та жанрові сценки з життя дітей. Саме в зображенні малечі художник досяг особливого вираження: діти на його картинах веселі, жваві, вдягнені в ошатний одяг, часто зайняті грою чи обрядовими сценами.

Найвідомішими роботами митця вважаються сувої «Продавець дрібничок», «Діти бавляться», «Дітлахи, що радіють весні», «Діти в обряді омовіння Будди», де крізь побутові сцени проглядає витончена декоративність і психологічна спостережливість. Після падіння Північної Сун Су Ханьчен разом із двором перебрався до Південної Сун, де продовжив працювати при імператорі Гаоцзуні в новій столиці Лін’ані (сучасний Ханчжоу). Тут він залишився до кінця життя, залишаючись одним із найбільш затребуваних майстрів імператорських майстерень та улюбленцем заможної еліти.

Лі Сун (1190–1230)

Лі Сун — один із самобутніх придворних живописців епохи Південної Сун, який, почавши життя звичайним ремісником, зумів пробитися до вищої художньої еліти імперії. Народившись у столиці Цяньтані (сучасний Ханчжоу), Лі Сун у молодості займався теслярською справою, поки його хист до малювання не привернув уваги знаного художника Лі Куньсуна. Під його наставництвом Лі Сун опанував техніку живопису й невдовзі потрапив до імператорської Академії, де зрештою змінив учителя на його посаді.

Основним жанром, у якому працював Лі Сун, були фігуративні композиції та портрети. Він майстерно передавав психологічні нюанси і побутові сцени, надаючи своїм персонажам жвавість і характерність. Його знаменита робота «Торговець дрібничками» зберігається в Музеї Гугун у Пекіні та вважається вершиною жанрового живопису епохи. На цьому сувої художник зображує простих людей — торговця, матір із дітьми, — передаючи їхню безпосередність і живе спілкування з небувалою на той час емоційною виразністю.

Окрім жанрових сцен, Лі Сун залишив помітний слід і в натюрморті — його «Кошик квітів» відзначається тонкою передачею фактури рослин і делікатною графічною роботою. Також йому належить «Вид Цяньтаня», один із небагатьох збережених пейзажів Південної Сун, де місто постає в динамічному живописному оповіданні.

Лі Сун поєднав у своїй творчості академічну школу імператорської Академії з увагою до деталей повсякденного життя, ставши одним із найбільш людяних і тонких майстрів Південної Сун.

Лю Сун’ян (1174–1224)

Лю Сун’ян — один із найвиразніших митців імператорської Академії живопису доби Південної Сун, чиє ім’я міцно закріпилось в історії китайського мистецтва завдяки віртуозному володінню як жанровою, так і пейзажною живописною традицією. Народившись у Цяньтані — столиці династії, він з ранніх років демонстрував неабиякий художній талант, що швидко відчули у дворі. Уже в юності, у 1189 році, Лю був прийнятий до складу Академії, а згодом здобув звання дайчжао, що дозволяло безпосередньо працювати на імператора. За правління Нін-цзуна його мистецтво отримало високу оцінку, а сам художник був удостоєний почесного «Золотого пояса» — престижної придворної відзнаки.

Творчий спадок Лю Сун’яна охоплює різні жанри: від фігуративного живопису до монументальних пейзажів. Його сцени з людьми відзначаються реалістичною деталізацією та витонченим зображенням емоцій — фігури персонажів ніби «наближені» до глядача, а образи наповнені виразною мімікою й жестами. Зокрема, серія «Лохан» показує мудреців серед дикої природи, де майстерно передано і характер фігур, і оточення.

Пейзажі Лю вирізняються глибокою увагою до деталей і просторовим розмахом. Його «Чотири сезони» та «Подорож у засніжених горах» — зразки поєднання суворої композиційної побудови з ліричним настроєм, властивим південносунському живопису.

Окреме місце у творчості Лю Сун’яна посідає чайна тематика, що набула популярності за його часів. Картини на кшталт «Дитяча лялькова вистава» та «Лю Тун заварює чай» демонструють живий побутовий жанр у поєднанні з пейзажем і сценами щоденного життя, ставши справжнім джерелом для вивчення культури чаювання епохи.

Стиль Лю суттєво вплинув на таких майстрів, як Ма Юань і Ся Гуй, заклавши основи для розвитку камерного ліричного пейзажу Південної Сун.

І Юаньцзі (1000–1064)

І Юаньцзі — один із найяскравіших китайських майстрів анімалістичного живопису доби династії Сун, чиє ім’я сьогодні згадується поряд із найвідомішими художниками східної традиції. Народився у Чанша, провінції Хунань, він з юності мав потяг до природи, віддаючи перевагу спостереженню за звірами і рослинами серед гірських лісів над міським життям. Багато років мандрував рідними краями, навчаючи конфуціанської етики при місцевому храмі та водночас удосконалюючи свою художню майстерність.

Його природознавча увага до дрібних деталей, пластики руху тварин і особливостей рослинного світу дозволила І Юаньцзі досягти справжньої віртуозності в зображенні звірів, зокрема мавп, які стали фірмовим мотивом митця. Саме за картини з мавпами він і увійшов в історію.

Найвідомішим став проєкт «Сто гібонів», який він почав на замовлення імператора Їн-цзуна. Однак закінчити епічну композицію художнику так і не судилося — життя обірвалося загадково, за однією з версій його отруїли придворні суперники.

У художній спадщині І Юаньцзі нараховується близько 20 відомих творів. Його роботи — це не просто анімалістика, а тонкі психологічні сцени з натуралістично виписаними персонажами. Серед знакових полотен — «Три гібони на дереві», «Гібони і олень», «Бамбук і кролики». Усі вони відзначаються майстерною передачею руху, фактури хутра, гнучкості гілок та атмосфери дикої природи, що стало важливим внеском у розвиток китайського натуралістичного живопису.

Юйцзянь

Юйцзянь — загадкова й водночас ключова постать чаньського живопису епохи Південної Сун. Його ім’я, що буквально перекладається як «Нефритовий потік», обросло легендами, а реальні біографічні відомості залишаються уривчастими. Відомо, що він був ченцем і провів частину життя в столичних монастирях Ліньаня (нині Ханчжоу). За однією версією, його могли ототожнювати з двома різними ченцями — Ін Юйцзяном та Жофенем, обидва з яких мали стосунок до живопису й столичного релігійного життя. Саме Юйцзянь, за переказами, перетворив традиційний китайський пейзаж на максимально ескізну й абстрактну форму, близьку до медитативної візії.

Його живопис — це радикальна спроба звільнити зображення від буквальної фіксації природи, залишивши на шовку лише натяки, тіні й емоційну атмосферу. Юйцзянь не користувався класичними техніками письма тушшю: ні крапок для далекого лісу, ні штрихів для рельєфів гір, ні традиційних розмивів. Замість цього — грубі плями туші, стрімкі сухі лінії, композиція, побудована на контрасті порожнечі й раптових акцентів.

Його «Осінній місяць над озером Дунтін» — приклад картини-натяку, де глядач не бачить предметів як таких, а лише відчуває присутність простору, гір, туману, руху фігур у далечині. Це не зображення природи, а радше її внутрішнє переживання, зоровий аналог медитації.

Юйцзянь став одним із найбільш шанованих у Японії майстрів, і більшість його творів нині зберігаються саме там. Його роботи, зокрема фрагменти сувою «Повернення вітрил з далекого порту», демонструють, як китайський чаньський живопис трансформував пейзаж у дзен-образ — простір для заспокоєння розуму і занурення в безформне. (більше інформації про художника тут)

Живопис Південної Сун — це не лише витончене мистецтво, а своєрідний зоровий еквівалент філософського осмислення світу, де природа, людина і порожнеча співіснують як частини єдиного нескінченного простору. Саме тому його вплив залишався помітним в Азії ще багато століть після падіння Сун.

Естетичні вершини та майстерність живопису Сун

Живопис епохи династії Сун — це без перебільшення один із найяскравіших і найглибших розділів в історії китайського мистецтва. За кілька століть свого розвитку сунський живопис не лише досяг технічної та естетичної вершини, а й сформував концептуальні основи, що вплинули на подальші століття і залишилися актуальними в традиції Східної Азії.

Період Північної Сун вирізнявся монументальністю й академізмом. Художники на кшталт Фань Куаня, Ґо Сі та Лі Чена створювали грандіозні пейзажі, в яких природа постає як символ вічності та вселенського порядку. Їхні твори — це візуальні трактати, де гори, водоспади, дерева стають метафорами даоської й конфуціанської космології. Пейзаж набуває не лише естетичної, а й філософської функції — він відображає гармонію людини і світу, порядок у хаосі, незмінність у мінливому.

З переходом до Південної Сун акценти зміщуються. У Ханчжоу розквітає інтимний, камерний пейзаж Ма-Ся школи. Ма Юань, Ся Ґуй, Лян Кай переносять фокус із масштабних панорам на глибоко особисте споглядання природи. Чаньський експресіонізм набуває сили завдяки вільній, експресивній техніці, мінімалізму і філософії миттєвості. Пейзаж стає засобом не стільки зображення, скільки медитації, в якому порожнеча і натяк важливіші за деталь.

Живописці династії Сун фактично заклали фундамент для подальшого розвитку китайської художньої культури. Їхні технічні прийоми, жанрові інновації, трактати про живопис і роздуми про роль мистецтва у суспільстві залишаються цінним спадком. Сунське мистецтво — це не просто зображення природи чи побуту, а візуалізована філософія, глибокий естетичний досвід і жива традиція, яка продовжила своє життя далеко за межами власної епохи.